Ганна Миколаївна разом з онучкою, рятуючись від обстрілів, проїхали через всю країну зі сходу на захід. Їх тимчасово прихистили на Львівщині, а повертатись тепер нікуди, бо від рідної Серебрянки нічого не залишилось 

Мені 64 роки. До війни ми мешкали в селі Серебрянка Бахмутського району. Сім'я моя – це син, онучка, якій 10 років, і я. Ми виїхали 6 квітня з Краматорська у Львів. Там десять днів прожили в ліцеї, а потім нас перевезли у Львівську область, у містечко Сколе. Проживаємо тут уже півтора року, повертатися нема куди.

Ми спочатку думали виїжджати, але шкода було все залишати. Потім почали стріляти дуже сильно з того боку, де міста Слов’янськ, Лисичанськ. Щоденні обстріли протягом 35 днів. Ми і в підвалі жили. Мені дуже важко було тоді з дитиною, тому що її треба було погодувати і помити. Потім до нас зайшли українські солдати в село і сказали: «Чого ви сидите? Тут небезпечно. Виїжджайте, у вас дитина». І я о першій ночі вирішила їхати. Подзвонила в міську раду Сіверська, мені сказали, що вранці їде автобус на Краматорськ. Зранку ми були вже в Сіверську, і виїхали до Краматорська. Там стояли на вокзалі дуже довго. 

Йшов поїзд на Полтаву, але не було місць. Потім був поїзд на Хмельницький, там також не було місць. І тільки ввечері ми сіли в потяг Краматорськ – Львів. Просиділи там пів години – і нас висадили. 

Сказали, що пошкоджена лінія в Лозовій. А ще через пів години сказали, що поїзд усе-таки поїде. Ми майже опівночі виїхали з Краматорська. Потяг рухався дуже повільно, ми їхали майже до ранку. Потім в Інтернеті прочитали, що це був останній поїзд, який перевозив переселенців. Поки добиралися, у нас уже вода закінчилася і харчі. 

Діти їсти просили, але в нас нічого не було. Я навіть не знаю, якою дорогою ми їхали. Прибули у Львів. Нас зустріли волонтери й спитали, звідки ми. Ми відповіли, а вони кажуть: «Не може бути. Поїзд же не виїхав». Відповіла, що ми ж якось ним добралися.

Я вдячна українським військовим, які нам сказали терміново виїжджати, бо скоро в селі буде гаряче. Але там ще залишалися люди, і вони мені телефонували. А 22 квітня вдарили дуже сильно по селу і розбили його вщент. 

Там не залишилося жодного будинку, зовсім нікуди повертатися.  Спалили дитячий садок, де я працювала до останнього дня. Ми поїхали, покинувши все в хаті. Я взяла тільки внучку за руку, а з собою – дві сумки й документи. 

Зовсім не знаю, що там зараз. Коли дзвонила, то казали, що там розбиті всі п’ять навколишніх сіл. Гатять щодня. Там уже земля горить. 

Тоді до нас завозили і хліб у магазини, й інші продукти. Я всім запасалася, щоб було чим дитину годувати. І світло в нас було, хоча ми вже о шостій вечора вимикали й вікна зашторювали, бо боялися. Дуже сильно гепало – так, що в мене дитина оглухла на одне вушко. Я виносила воду на вулицю, і в мене відро з рук вирвало хвилею. Я дуже перелякалася. 

Я вдома хліб пекла, у мене була електропічка. Нам продукти привозили з Краматорська, але в останній тиждень грошей не можна було зняти, хоча нам платили уже тільки 2500 на роботі. 

Тільки з хати виходиш – постійно: «Бабах! бабах!» Я ще й встигла город посадити: картоплю, цибулю і буряк із морквою. Стихне – я йду на город. А потім знову гепають. Син у підвалі з цегли зробив пічку, то ми там іноді й ночували. Бігали то в підвал, то до хати. Я боялася за дитину. Може, якби були тільки дорослі, то бігали б туди швидше, а дитину поки вдягнеш, поки спустишся в той підвал… І так - щодня. 

Ми не голодували, у нас були запаси, багато консервації в підвалі. У мене і кури були, і качки. Ми все господарство там лишили. І машину, і причіп, і в хаті все добро: постільну білизну, хлібопічку, газову піч, холодильник... У нас три телевізора в домі лишилося. З собою нічого не взяли…  

Ми приїхали у Львів – нас зразу автобусом відвезли в ліцей «Оріяна». Ми там п’ять днів спали на підлозі на матрацах. А одна дівчинка з міста Сколе Львівської області там працювала вчителькою. Вона сказала, що її брат у Сколе приймає біженців, і там буде легше, ніж тут спати на підлозі. Зателефонувала братові (це Василь Петрович Бринзак). Він орендував палац Гредлів (його зараз реставрують), і ми в тому палаці жили. Там уже холодно було під осінь. Тоді нас перевели в гуртожиток, і зараз ми тут. 

Нам дали кімнату. Тепло, є де покупатися, дитину помити і зварити їсти. Харчі купуємо за свої гроші. У березні давали продуктові набори, а більше нам гуманітарку не видають. Отримую пенсію і на дитину офіційну допомогу. 

Я дивлюся новини щодня. Вірю, що Україна переможе, але розумію, що ситуація дуже напружена, гине багато людей. І кінця війни я ще не бачу. Думаю, ще можливо домовитися, сісти за стіл переговорів. Гинуть і наші хлопці, і росіяни. Це дуже страшно, що у ХХІ столітті таке коїться. Якби від мене щось залежало, я пішла б до Путіна і сказала: «Зупиніться!»

Дуже багато людей уже загинуло. Я хочу, щоб мої внуки жили у спокої та добрі – так, як до цього; щоб не стріляли і не вбивали. Але я не бачу зараз жодного виходу. Наші хлопці захищають рідну українську землю, але росіяни сунуть і сунуть. До речі, мій брат на фронті зараз, десь під Бахмутом. Його з першого дня забрали з роботи. І я постійно підскакую, коли мені хтось дзвонить, бо боюся, що це з ним щось сталося. 

Я не бачу поки що кінця війни. Усе в Божих руках. Як Він покерує зверху, так і буде.

Дав би Бог, щоб закінчилася війна, то може, влада допоможе нам із житлом, щоб я з дитиною старість доживала у своїй хаті, щоб змогла її вивчити, бо дитина тільки в п’ятому класі. 

Нас тут тримати не будуть: як війна закінчиться, треба буде десь шукати житло, але купити ми не маємо за що. І орендувати також, бо вся пенсія йде на продукти. Тут ми ні за що не платимо: ні за світло, ні за газ. А після війни я хочу мати своє житло. Мені б хотілося повернутися на Донецьку землю, бо у Львівській області дуже вогкий клімат, він онучці не підходить. Вона дуже хворіє. Удома тепліше. Хочеться туди повернутися, але поки що нема куди. Та й того гупання я вже не витримаю. У мене й так ноги підкошувалися після вибухів. Там і підвал трусився, і земля. Я тільки Бога просила, щоб ми врятувалися з онучкою та сином, щоб нас не повбивало.