Поліна Ткаченко, 10 клас, Ірпінський академічний ліцей НУБіП України

 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лук'янченко Лариса Володимирівна

 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

 

Війна… Хто б міг подумати, що цей жах, це лихо прийде в мою домівку, на мою рідну землю — Україну? Я у свої тринадцять років побачила обличчя війни. Вони різні. Для одних — це горе, сльози та розчарування, для інших — героїзм, відвага та гідність. А ще війна має обличчя дітей, які стали сиротами, матерів, які втратили своїх синів чи доньок. Це біль, страх, горе, розчарування та сум. Саме ці почуття і випробування згуртували й об’єднали наш український народ.

Ми, як мурахи в мурашнику, взялися до справи. Хтось взяв зброю до рук і пішов захищати неньку Україну. Хтось став донатити на фронт , хтось розбирати руйнування   після обстрілів, а хтось просто надавати посильну допомогу. Головне – не залишатися осторонь цього лиха!

Я згадую перші дні початку війни. Ці відчуття закарбувались в моїй пам’яті назавжди. Звуки вибухів, гул гелікоптерів, здригання стін. Цей страх, відчай і нерозуміння того, що буде далі. Похапцем зібрані речі, довга – довга дорога до Івано-Франківська. Мені вона здавалася вічністю – дорогою в невідомість, що розділила моє життя на до і після.

Саме тоді я і моя сім’я отримали першу допомогу. І хоча, здавалося, допомога була мізерною, але найціннішою у моєму житті, бо вона змінила мій світогляд.

Пам’ятаю, як ми, зморені тяжкою дорогою, під’їхали на блокпост при в’їзді до Івано-Франківська. Стояла суцільна темрява, комендантська година. Адреса, де ми мали зупинитися, у нас була, але як туди доїхати так, ми не знали. І раптом до нас під’їхали хлопці-добровольці і запропонували допомогу. Вони на своїй автівці супроводжували нас до місця нашого проживання. Нашій вдячності цим хлопцям не було меж.

А ще я пам’ятаю, як в двокімнатній квартирі нас проживало десять людей. В маленькій кімнаті сім’я з маленькою дитиною, а в більшій – моя рідня, семеро людей. Спали всі на підлозі. Не було ні на чому спати, ні чим вкриватися. Після відпочинку ми пішли містом, аби придбати хоча б ковдри чи каремати, щоб трохи облаштувати свій побут. Ковдр придбали, а ось на чому спати ні. Стомлені, йшли до місця проживання і раптом чуємо до нас хтось звертається: «Дівчата, що ви шукаєте?» Ми підійшли, розповіли – і цей чоловік виніс нам рулон поролону. Це була моя найм’якіша постіль. Таких, здавалось, дрібних допомог було ще багато, але вони найцінніші у моєму житті.

Я зрозуміла – не можна залишатися осторонь подій, які відбуваються навколо. Потрібно згуртовуватися, бо в єдності наша сила.

Ще проживаючи в Івано-Франківську, я з родиною плела сітки для військових. Повернувшись додому, я також намагалася знайти шляхи і методи допомогти тим, хто цього потребував.

Все починалося з дрібниць. У знайомих згоріла квартира і все, що в ній було. Ми з мамою зібрали мої маленькі речі, ще різний дріб’язок і віднесли їм. Їх вдячність була щирою і безмежною. А я зрозуміла, що отримувати допомогу приємно, та не менш приємно надавати допомогу самій. Пам’ятаю щасливі й радісні оченята дітвори з дитячого будинку, яким ми всім класом передавали солодощі та іграшки. Уявляю вдячний погляд воїна, який отримав від нас теплі шкарпетки, чай і каву та посмішку на його обличчі від наших листівок з побажаннями. В такі миті я розумію, що в майбутній перемозі буде і моя краплинка допомоги.

Війна згуртувала нас, зробила не байдужими до чужого горя. Багато людей залишилися без даху над головою, без засобів існування, втративши все, що наживали роками. Наша родина об’єдналася і ми оголосили збір речей та іншої допомоги таким людям. Очолила цю діяльність дружина мого дядька. До них почали зносити речі, солодощі, іграшки та різний дріб’язок. Ми все це сортували, а у визначені дні розвозили по пунктам призначення: Бучу, Бородянку, Ірпінь та інші міста, що постраждали від окупації. Мені дуже хотілося долучитися до цих поїздок, але з міркувань безпеки і зайнятість навчанням мені заборонили це робити. Та відеозвіти, які показувала нам Діана, доводили, що наша праця не даремна. Ми побачили, як люди чекають нашої допомоги, як радіють маленьким дрібницям, які ми їм привезли. Відчували їхню вдячність.

Війна не закінчилась. Дуже багато потрібно ще зробити для нашої перемоги. А ще більше для того, аби наша Україна піднялася з руїн, розквітла і стала могутньою європейською державою. Тож єднаймося в боротьбі за нашу перемогу, незалежність і світле європейське майбутнє. Разом ми сила!

І на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.