Назар Носуля, 11 клас, Ліцей "Перспектива" Троїцької селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Татарінова Ольга Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ніколи не думав, що коли хтось комусь допомагає, то здійснює подвиг. Моя мама – рятувальниця. Уся наша родина так чи інакше є свідками допомоги: буквальної, коли когось рятуєш. А будуть це незнайомі люди, з якими трапилася якась біда, чи будуть це члени нашої родини, які потребують слів підтримки, - не важливо. То яка ж вона, допомога, для кого ж вона?..

Задуха в переповненій маршрутці була нестерпною. Мені було важко дихати, бо я сидів на задньому сидінні, куди не потрапляло повітря з відчинених вікон. Поряд зі мною сиділа мама з малою, років п’яти, донькою, яка голосно плакала. Просила води, комизилася. Мені залишалося їхати ще три зупинки. Я навіть не уявляв, як буду виходити, бо з кожною зупинкою заходило все більше людей. Незабаром до маршрутки зайшов чоловік у військовій формі. У руках він тримав рюкзак та невелику пляшечку з водою. Чоловік знаходився біля самого виходу з маршрутки, був притиснений до дверей. Я подивився на нього і чомусь подумав про свою маму.

Дівчинка продовжувала плакати, її мама вже нічого не намагалася робити, навіть не заспокоювала словами.

Чоловік у військовій формі подивився на них, поглянув навколо і чомусь спохмурнів. Він думав декілька секунд. Потім голосно на всю маршрутку сказав: «У мене є пляшечка з водою, не відкрита. Чи можу я запропонувати її для дівчинки?» Хвилинна мовчанка. Дівчинка продовжувала плакати, її мама дивилася у вікно, пасажири мовчали. Мені здалося, що один я його почув.

Тоді я подивився йому прямо в очі, намагаючись сказати, що почув його слова і можу передати воду. Він мене зрозумів. Простягнув пляшечку комусь у проході і попросив передати далі. Якась людина мовчки виконала це прохання. Через декілька секунд пляшка була в моїх руках. Я повернувся до мами з дівчинкою і подав воду. Дівчинка замовкла, дивилася то на мене, то на маму. Потім маленькими ручками взяла пляшечку і простягла мамі.

Я намагався не дивитися на них, але краєм ока побачив, що жінка почала шукати того, хто у такий спосіб заспокоїв її дитину. Побачила, бо військовий дивився прямо на неї і посміхався дівчинці.

На наступній зупинці я мав виходити. Щоб це зробити, прийшлося вийти багатьом пасажирам, які стояли в проході. Я відчув на собі погляд військового. Підняв очі на нього. Він простягнув руку для стискання. Я відповів йому. І тільки тоді побачив протез замість лівої руки. Чоловік повернувся до маршрутки, вона рушила далі.

Я стояв у задумі. Чому пасажирка з дитиною не мала з собою води? Чому усі пасажири маршрутки були байдужими один до одного? Чому я сидів мовчки? Не знаю відповідей.

Моя мама – рятувальниця. Була на розборі завалів після обстрілів, допомагала вибиратися з палаючого будинку, брала участь в евакуаціях із прифронтових районів.

У нашій родині допомога – це рутина, звичайний епізод сьогодення. Та інколи навіть ми забуваємо, що допомога – це не тільки про життя. Допомога – це співучасть. Допомога – це людяність. Допомога – це не байдужість.

І чомусь сьогодні була не байдужою лише одна людина. Військовий зі скаліченим тілом…