Софія Федорюк

"Потрібно думати не тільки про себе"

Федорюк Софія, 16 років, 10-Б клас, Броварськи ліцей №10

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Литовченко Світлана Петрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Четверта ранку… Телефон розривається від повідомлень… Це пишуть мої однокласники, але я не читаю. Просто вимикаю звук та йду далі спати. Лягла лише дві години тому, закінчувала підготовку до контрольної з біології. Перша думка з якою я прокинулась: «Чого вам не спиться, завтра ще контрольну писати». Поринаю в неспокійний сон. Через годину мама заходить до кімнати та каже фразу, яку я запам’ятала на все життя: «Соня, спокійно вставай збирай речі, почалась війна…»

Напівсонна я мало що розумію, машинально встаю та починаю звільняти рюкзак від шкільних книжок. Дивлюсь на на зошит з біології, який писала до пів ночі і розумію, що зараз це взагалі нічого не значить. Відчиняю шафу, бездумно збираю речі. А потім раптом починаю плакати, бо не знаю куди ми збираємося і як на довго покидаємо дім. І взагалі, чому я повинна тікати зі свого дому?! Голос мами приводить мене до тями. Розумію, що потрібно думати не тільки про себе. Моя маленька морська свинка в цей час дивилась на мене, не розуміючи що відбувається. Коли мама знову зайшла до моєї кімнати, я спитала: «Ми ж беремо Рейчел з собою?».

Стою над валізою. Що туди класти? Перше, що спало на думку - це теплі штани пакет з сушкою, корм для Рейчел. Я готувалась до найгіршого…

Зібравши речі, починаю судомно писати друзям та питати де вони. «Ми в безпеці» - на наступні місяці це стане найкращим, що я читала у своєму житті.

Сідаємо в машину…Нас забагато, як для звичайної поїдки. Але сусідка тьотя Іра зараз на роботі. Вона працює на телеканалі редактором. Мала вже давно повернутись, але до сих пір нема. Тому дівчатка їдуть з нами. Зараз це не обговорюється. Дорога кудись… Втеча з місця де я провела все своє життя, втеча з дому. Чому??? Дорогу я пам’ятаю не чіткими частинами, але було важко, і морально, і фізично. В Кам*янці навіть хотілося повернутися додому. Але потрібно було відвезти дівчаток до їхніх родичів.

Доїжджаю до міста в якому десятки разів була в якості туриста. Тоді я ще не знала, що Чернівці на довгі місяці стануть моїм новим домом. І родина, яка нас прийняла до себе жити стане нам дуже рідною. Чого тільки варті слова тьоті Люди, що ми для її дітей тепер як сестрички.

Я думала, що нарешті можна трохи заспокоїтись, адже всі в безпеці. Та за десять днів моя подруга перестала відповідати на повідомлення та дзвінки, й взагалі з’являтися в мережі. Я знала, що вона залишилась на окупованій території. Кожен день як ритуал: написати, подзвонити, не отримати відповіді… А потім ти бачиш це жадане «в мережі»! Серце обривається від хвилювання. П’ять хвилин розмови, руки трусяться і рідний голос, який я лише уявляла останні тижні. «Аж серце відлягло» цей фразеологізм я відчула на повну силу в ті хвилини.

Наше повернення з місто співпало з черговим «прильотом». Невже знову тікати?! Але тут нас чекав тато. Ми дуже скучили один за одним. Ми залишили ВДОМА.

Є події, які дають можливість дуже добре зрозуміти хто справжні друзі, а хто так… Що чужі люди можуть стати дуже близькими і рідними. Що «мирне небо» - це не порожні слова. Це слова омиті кров’ю і сльозами.

Сьогодні зранку знову лунають вибухи, невже знову тікати з дому…

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/