«Потрібно багато психологічної допомоги, щоб люди знову почати мріяти і сміятись»

Я мешкала у місті Ізюм. Два місяці ми з двадцятирічною донькою пробули в окупації. Прожили у підвалі дитячого будинку з іншими людьми, поки 27 квітня не виїхали завдяки волонтерам. Зараз мешкаємо у Полтаві, у гуртожитку. Наш будинок в Ізюмі постраждав, зараз їжджу потроху його відновлюю: то вікна вставляю, то покрівлю лагоджу. Щиро кажучи, коли далі від лінії фронту, то почуваю себе спокійніше. Вдома дуже тривожно, спати нормально не можу. Хоч і деокупована територія, все одно є паніка, нервозність.

Моя старша донька жила у Харкові у тому районі, який один із перших прийняв на себе удар рашистів. Вона мені зателефонувала 24 лютого о 4:30 ранку зі словами: «Мам, війна!» А коли і у нас пролетіли перші російські літаки - це було на третій день війни - то ми перейшли жити до підвалу. Це було дуже страшно. 

Ми навіть не думали, що потрібно хоч щось взяти з собою їсти, бо ніхто не очікував, що це затягнеться надовго. У нас розбомбили газову трубу: не стало ні газу, ні світла. А потім ми, як щури, почали потихеньку вилазити, щоб роздобути продукти, дрова. У нас зник зв'язок, і ми не розуміли, що навколо відбувається. 

А одного ранку вийшли з підвалу і побачили, що по місту уже їздять «зетки»: танки, бронетранспортери. Окупанти були як таргани: їх, певно, більше було, ніж мешканців.

Дякувати Богу, старша донька виїхала із Харкова і знайшла волонтерів, які нас вивезли з Ізюму. У нас організованої евакуації не було. Моя сестра залишалася тут постійно. Добре, що живою залишилася. Місто дуже постраждало. Окупанти говорили, що від нас українська влада відмовилась.

Спочатку ми жили на тих запасах, які ще залишалися з зими. Воду потрібно було добувати. Збирали її з дахів, коли йшли дощі, кип'ятили і пили.

Зранку виходили всі мокрі, потрібно було сушити одяг. В останні дні у нас на всіх залишалася лише картопля: по три картоплини і кухоль чаю на людину. Але я чула, що людям було ще гірше.

Нам пощастило, що наш будинок постраждав, але залишився придатним для проживання. На нашій вулиці багато будинків зруйновані, розбомблені вщент. По вулиці нині живе три людини. Коли все це бачу, дуже важко себе налаштувати на позитив. Тому не можу себе поки примусити повернутися додому.

Після таких жахливих подій люди всього бояться, нервові, озлоблені. Не знаю, скільки тепер потрібно кожному з психологами працювати, щоб знову почати мріяти і сміятися.

Моя старша донька переїхала у Полтаву, тому ми теж обрали це місто. Я не хочу нікуди їхати з рідної землі, хоча було багато можливостей виїхати за кордон.

Я б хотіла все відмотати назад. Щоб не було у мене цього страшного досвіду війни, щоб був мир, щоб моє місто процвітало, щоб була робота. Хочу більше нічого не боятись і бути спокійною за своїх дітей та онуків.