Історію подано мовою оригіналу

Виїжджаючи з Бахмуту, Надія з чоловіком і сином вірили, що це тимчасово і вони скоро повернуться. Але невдовзі шлях додому був обрізаний

Мені 39 років, я з Бахмуту. Моя родина – чоловік і син 14 років. Ми переселенці, зараз живемо в Дніпропетровській області. Обоє працюємо. Виїхали 9 квітня 2022 року. Зараз винаймаємо житло, додому хочемо, але, на жаль, повернутися нікуди. Місто окуповане.

Ми зіткнулися з нестачею світла. А Дніпропетровська область дуже залежна від електрики. Якщо немає світла, то немає і води. Влітку не було світла по 17 годин. Життя розділилося на «до» і «після». 

Без сліз не можу про це говорити. Коли виїжджали, думали, що це на пару тижнів. Наша міська влада казала: «Не переживайте, ви повернетеся». А сталося, як завжди. Можливо, і були евакуаційні автобуси, але що ти можеш взяти з собою в автобус? А коли ми виїхали, то потім у місто заїхати було неможливо через сильні обстріли. 

Ми тут прожили вже три роки. Коли я починаю нервуватися, з’являються проблеми зі здоров’ям, а потім це позначається на близьких. 

Тому стараюсь жити і радіти тим моментам, які є в нашому житті. Дитина поруч зі мною. Найдорожче, що в мене є, – це моя сім’я. 

Ми самі допомагаємо місцевим. Нам гуманітарні фонди давали у 2022 році з весни ящики продуктові, термін придатності – один рік. В кожному ящику було по шість пачок макаронів. Навіщо нам стільки? Ми ж не їмо одні макарони. Тому й роздавали місцевим. 

Мрію виїхати з України. У мене росте син, і я мрію, щоб він тут не залишався. Він вчиться дистанційно. А як він потім буде працювати? У Дніпропетровській області діти навчаються дистанційно, бо школи не опалюються, світла немає.