Мені 45 років. У мене є чоловік і семирічний син. Ми мешкаємо в місті Павлоград Дніпропетровської області. Син має інвалідність. Він тяжко переживає війну. Державні навчальні заклади та реабілітаційні центри не працюють. Тож я намагаюся справлятися самотужки. Чоловік працює. 

24 лютого я була на роботі. Про початок війни дізналася від начальника відділу. Пам’ятаю перші тривоги. Ми живемо біля школи. Я бачила, як туди бігли люди з речами, щоб сховатися у бомбосховищі. Швидко зібрати сина я не могла. Потрібно було спочатку підготувати його, пояснити, що відбувається. Коли ми прийшли, то місць вже не було. Тож ми повернулися й сиділи в коридорі між двома стінами. У підвал не спускалися, бо там були не дуже хороші умови. До того ж, син – алергік. Він хоч і не розуміє, що відбувається, але вже знає, що треба йти у своє крісло, коли лунає сигнал повітряної тривоги. Ми з чоловіком поводимося спокійно, щоб не лякати його. 

Шокували перші прильоти. 22 березня був удар по залізничній станції, розташованій метри за чотири від нашого будинку. Ми сиділи в коридорі – і пролунав такий вибух, що здригнувся весь будинок, меблі зрушили зі своїх місць. 

Потім стався ще один вибух. Ми були шоковані. Після цього обдумували від’їзд за кордон, але я розуміла, що не впоралася б сама з дитиною. 

Було приємно, коли волонтери привезли нам допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Ми вдячні за турботу. 

Своє майбутнє я б хотіла бачити у своїй країні – щасливій, багатій, красивій і мирній. Хочу щоб діти були щасливими. Сподіваюся, що ці мрії здійсняться найближчим часом.