Я з Маріуполя, там народився і жив на Лівому березі. Працював на «Азовсталі». 24 лютого 2022 року був дуже дивний день. Мені зателефонував брат з-за кордону і сказав, що почалась війна, і щоб ми виїжджали з міста. Я в це не повірив - думав, що все швидко закінчиться. 

Я пішов на роботу, але нас відпустили. Коли я виходив, на територію підприємства вже заїжджали танки. Потім я поїхав за своєю дівчиною у центр міста, забрав її дитину і її маму, і ми разом на автобусі поїхали до моїх батьків. Вийшли на зупинці, і там нас обстріляли «Градами» перший раз. Через це була аварія на дорозі. Ми швидко побігли додому, бо було страшно, і одразу спустились у підвал.  Отак пройшов перший день.

Ми весь цей час були в домі моїх батьків. У них був підвал, якась їжа. Моя мама запаслива, у неї були продукти. З водою були проблеми. 8 березня ми пішли набрати воду, потім у це місце був приліт. Росіяни знали, що там люди набирають воду, і вони туди стріляли. А пили ми дощову воду і сніг топили.

Найстрашніше для мене, мабуть, був звук літака, а ще - відсутність інформації. Те, що я був максимально відрізаний від усього і не розумів, що коїться. Не мав ніякого зв’язку і можливості зв’язатись хоч із кимось. 

Від вибухів постраждало багато будинків, у нас повилітали вікна. Це стало знаком, що треба їхати. Я не хотів їхати на Росію, але ми розуміли, що треба виїжджати з міста. Моя дівчина винаймала квартиру у центрі. Ми поїхали забрати речі, і я навіть не думав, що зможемо переїхати з одного берега на інший. Я не знав, що там є цілі мости. Планував покинути машину і йти пішки. Але так сталось, що ми змогли проїхати по мосту і їхати далі. Інформації ніякої не було. Коли я приїхав на інший берег, то дізнався від знайомих, що через берег, через море виїжджають. Ми переночували у знайомого і наступного дня виїхали. 

Ми зараз у Києві. Тут більше можливостей знайти хоч якусь роботу. 

Багато моїх друзів загинули, багато всього втрачено. Я вже не вірю, що війна закінчиться. На даний момент я не бачу майбутнього.