До евакуації, я мешкав разом з батьком в місті Слов'янськ Донецької області. Зовсім поряд з нами знаходиться місто Краматорськ, там є військовий аеродром. І перші ракети прилетіли туди о 3:50 24 лютого.  Всю ніч до того вже була напруга і страх в душі. Але людина завжди вірить в краще. Тоді я зрозумів, що минуле життя скінчилось. І почалася війна.

Найбільші труднощі були пов'язані з тим, що я сам собі не належу. В мене батько лежача людина, інвалід першої групи. Я маю завжди бути поряд з ним. В умовах війни, моменти з евакуацією і постійним пошуком засобів для існування, дуже і дуже складно бути з важкохворим. Найбільша біль цієї війни це жорстокість, з якою одні нищать інших заради нездійснених амбіцій.

Постійно стикався і стикаюсь з нестачею усього. Постійно обмежую себе в усьому повністю. І чим далі, тим складніше. Бо допомоги стає все меньше, а зараз її нема взагалі. Я не ображаюсь ні на кого, бо знаю, що складно зараз усим. Дуже допомогають прості люди, які мешкають там, де я евакуювався. Дякую небайдужим людям, місцевим, які допомогають мені з їжею. Бо пенсія батька вся іде на ліки і памперси. І це для нас питання життя чи смерті в прямому сенсі.

Я живу разом з батьком, інвалідом першої групи, лежача людина сам себе не обслуговує. Такі моменти зараз зі мною постійно по життю. Українці - найкращі люди в світі. Вражає те, що люди, яких ти раніше не знав, стали твоїми найближчими людьми.

На роботу піти не можу. Бо хто знає, як це доглядати за важкохворим, той мене зрозуміє. Людина не може сама взагалі нічого: ні їсти, не пити, нічого взагалі... До війни працював в себе в місті на новій пошті.

Про війну нагадує все і скрізь. Все минуле життя лишилося вдома, де мешкав до евакуації. Це ніби рослину взяти і висмикнути з того місця, де вона росла завжди, і пересадити в інше. Зовсім не кожна рослина приживеться там, на новому місті.