Лисянська Валерія, учениця 9 класу Межиріцького закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Лебединської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лисянська Вікторія Валеріївна

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Я пишаюся тим, що я українка! Українці – це нескорений народ. Ніколи-ніколи іншим народам не зрозуміти: у чому наша суперсила. Війна. Жахіття війни: цілодобовий стрес і страх від загрози життю, втрати рідних і неймовірної перевтоми. До 24 лютого ми навіть не могли подумати, що будемо так жити: боротися та бути стійким. Де ж ми черпаємо наснагу, щоб з’явилася суперсила?

Коли почалася війна, то я, моя родина, сусіди, громада та й весь народ мимоволі стали жити за правилом віника: будемо разом – нас не зламати. І не тільки наші захисники на полі бою, а й звичайні діти і дорослі в тилу, перемагаючи втому, прикладають величезні зусилля задля перемоги України.

Ніхто з моїх рідних і знайомих, як і решта українців не чекають на «Дякую», а отримують щастя, що породжує суперсилу від кожної хоч і невеликої користі для перемоги. З початком війни багато мої односельців ніби змінилися. Татко допомагав волонтерам і розповідав, що навіть ті дідусі, про яких у селі говорили, що у них взимку снігу не випросиш, для військових віддавали дуже-дуже багато. І не шкодували, а говорили, що буде треба – ще віддадуть для захисників.

Моя бабуся, пенсійного віку, по 6-7 годин плела сітки, майже без перепочинку. І хоч неймовірно втомлювалася, але була задоволена, що сітки, які замовляли волонтери, зробили вчасно.

Татко вартував у теробороні. Ми з мамою часто пекли смаколики для захисників, також збирали речі для плетіння сіток. Постійно наша сім’я донатить на реанімобілі та дрони. Без цього ніяк, бо ми ж українці! А скільки теплих речей передано волонтерам для людей, які потрапили у біду?! Бо ми ж українці!

Бабуся розповідала: яким був тривожним і, в той же час, щасливий голос мого хрещеного, коли він телефонував, що з позиції під Бахмутом вивів на перепочинок, усіх йому доручених бійців, живими.

Пригадую, як говорили односельці після того, як розбомбили енергостанцію і пройшли ворожі танки селом. Вони раділи, що вціліла хоч дорога, бо нею здійснювався підвіз шкільним автобусом діток до школи. Люди вірять, що війна скінчиться нашою перемогою. Бо ми ж українці! Одного разу я не могла зрозуміти радість моєї сестри. Уже школярка, а так раділа пляшці солодких газованих напоїв. А весь секрет був зовсім не в напоях, а у кришці.

Вона прочитала повідомлення нашої волонтерки, що вже зібрано 9 мішків кришечок, а це – 3 дрони, і продовжується збір. Софія була переконана, що зможе долучитися і на четвертий, і на п’ятий, і на скільки потрібно. Вона ж мала українка!

Не пишу про героїв-захисників, з нашого села, їм усім доземний уклін. Україна обов’язково переможе. Я закінчу школу і оберу таку професію, яка допоможе розповісти про безмежну красу нашого села, про його козацьку історію, про перлину Сумщини – наше озеро Шелехівське. А ще розповім про звичайних людей–українців, які знаходили у собі неймовірну щедрість, перемагали неймовірну втому, підтримували  незбориму віру в перемогу. У цьому суперсила мого народу і мене маленької часточки, бо я українка!