Мені 60 років. У мене є дружина, дві доньки, зять і двоє внуків. Ми мешкаємо в селі Велика Олександрівка Херсонської області. 

Про початок війни дізналися від старшої доньки, а вона – від свого чоловіка, що служить у поліції. Коли він повернувся з відрядження, вони з дітьми виїхали до Кривого Рогу. А ми з дружиною і меншою донькою сиділи в погребі до четвертого квітня. Потім я наполіг, щоб і вони виїхали. 

Я залишався вдома до 24 квітня. Тут було небезпечно: постійно лунали вибухи, російські військові ходили по домівках з перевірками. Забирали меблі й речі, які їм подобалися. 

Я виїхав на Великдень. Перетнув 12 російських блокпостів. У Кривому Розі ми отримували матеріальну й продовольчу допомогу. Дуже вдячні за неї. 

Четвертого жовтня наші військові звільнили Велику Олександрівку, а через три дні я повернувся додому. Рідні залишилися у кривому Розі. 

Селище дуже постраждало. Увесь центр побитий. Окупанти відійшли всього лише на десять-п’ятнадцять кілометрів, тому досі бувають прильоти. Нещодавно три ракети прилетіло в центр міста. 

Я приїхав, бо треба полагодити дах будинку. Його пошкодило вибуховою хвилею під час підриву окупантами моста через річку Інгулець. 

У селі немає води, газу і світла. Я заряджаю телефон від автомобільного акумулятора. Будинок освітлюю гасовою лампою і свічками. По воду ходжу до колодязя, що метрів за двісті від дому. 

Війна закінчиться тоді, коли ЗСУ остаточно розіб’ють російську армію. А це дуже важко.

Хочу, щоб усі рідні повернулися додому і щоб ми жили хоча б так, як до війни. Будемо все відновлювати й займатися мирними справами.