Я прокинулася о п’ятій ранку і почула далеко звуки вибухів. Не вірилося, що це війна. Потім почали телефонувати рідні і казати, що дійсно, війна. В районі Херсону лунали вибухи. Так почалася широкомасштабна війна. Я відчувала страх, паніку, нерозуміння, що робити далі, як далі жити. Ми з рідними весь час були у Снігурівці. 

Тяжко було спочатку, бо не працювали магазини, не було де зняти гроші. Ні світла, ні води не було. Звичне життя в один момент скінчилося. Постійно лунали вибухи, дуже страшно було. 

Під час окупації я втратила чоловіка – серце його не витримало, а лікарів не було.

Залишилася я з малою дитиною і двома пенсіонерами. Це дуже страшно.

Коли вийшли руські, у нас було дуже тихо. Ми не зрозуміли, що відбувається. А на наступний день почали заходити наші хлопці, але ми не одразу побачили, що це - наші. Думали: «Невже рашисти повернулися назад?» А коли побачили наших хлопців, дуже раділи.

Наразі вчимося потихеньку жити без стресу. Я тримаю себе в руках, бо у мене дитина росте - потрібно ставити її на ноги і бути сильною заради неї.

Мені б хотілося, щоб війна в цьому році закінчилася і ми жили мирно, як до війни.