24 лютого, як всі миколаївці, ми прокинулись від вибухів. Зрозуміли, що почалася війна… Ми одразу зібрали речі, взяли кота Мурчика і поїхали до бабусі в село, за 20 км від Миколаєва. Було дуже страшно: щоденні обстріли, вибухи, все це ми чули і бачили. Були стовпи диму, які піднімалися після прильотів, бачили пожежі, бо жили через річку від міста. Бувало, йдемо в магазин, чуємо свист, пролітають ракети, падаємо на землю і чекаємо. А скільки пролітало шахедів… Скільки їх збивало наше ППО! Все це призвело до того, що моя 8-річна донька боїться різких і голосних звуків. Відносно недавно, повела її до зоопарку, пролітав наш винищувач, вона плаче, кричить, починає бігати… Наші військові літаки час від часу літають над нашим містом, донька одразу падає, закриває вуха, плаче, починає панікувати. Дуже боїться і тривог.

Був час, коли щоночі бомбили ракетами наше місто. Близько 01:00 ночі і до 03:00 ти вже лежиш в очікуванні, слухаєш і рахуєш прильоти. І кожного разу боїшся, що можуть влучити і в твій будинок. Ми боялися, що до ранку можемо не дожити. Але це і зараз є, цей страх.

З їжею, дякуючи волонтерам, було все добре. Ми подарували доньці перед війною котика Мурчика. І саме він давав наснагу, сили, тому що він найменший і його треба захищати. У моменти обстрілу донька брала Мурчика і лягала з ним до імпровізованої схованки.