Того ранку я готував сніданок дитині і збирався на роботу. Зіткнувся з тим, що не зміг вивезти дитину в безпечне місце навіть тоді, коли з міста Суми проводили евакуацію. Справа в тому, що колишня дружина на той час була жива, хоча вона була лежача, хвора, інвалід 1А групи, а дитину я давно вже виховую один. Мене не випустили з донькою, оскільки мати жива і не лишена батьківських прав. Зараз її вже немає - стан хвороби був такий, що її з собою я забрати не міг (розсіяний склероз). І так, ми й досі з донькою потерпаємо через законодавство нашої держави - ми не отримуємо ні допомоги, нічого.

Важко було, коли місто було в окупації - дуже важко було з чергами (і дитину саму не можна залишити, і години в чергах треба вистояти, аби щось купити). Якось крутився - дитину брав скрізь з собою: і по магазинах, і на роботу. Вліз в борги по кредитним карткам, по яким і досі розрахуватись не можу. Як писав вище, таких чоловіків, як я, одиниці в нашому місті, навіть, думаю, і в області.

Через недолуге законодавство ми просто обмежені в усіх правах. Дійшло до того, що при зверненні в гуманітарні штаби, які допомагають одиноким мамам, мені відмовляли. Постійна скрута, безгрошів'я, борги тільки збільшуються, за комуналку вже перестав платити. Думаю, як розгадати ребус з підготовкою доньку до школи.    

Донька зі мною живе 5-й рік вже. Зараз їй 13. За цей час вона дуже виросла. Речі, які я їй купував, просто стали замалі. Я підписався на канал, де надають допомогу ВПО і віддав ці речі людям. Я їх просто віддавав, розуміючи, що люди приїхали взагалі "голі й босі". А вразило те, що вони у відповідь намагались мені дати якусь шоколадку, смаколики, розуміючи, що в мене теж є дитина. На цей час мене ще й зробили адміністратором цієї групи взаємодопомоги для ВПО. Тільки з того, що я людям тут допомагаю, для себе я нічого не можу отримати, адже я не є ВПО. Я вважаю, що є люди більш нужденні - мені просто совість не дозволить там щось для себе просити в таких самих, як я.

Робота є, але зарплати просто не вистачає на двох. Хотів би поміняти, але роботи в місті немає. Інколи закрадаються думки - покинути все, зібрати доньку, залізти в більші борги і виїхати туристом за кордон - втекти від цього божевілля в законодавстві.

Як згадка про трагічні події - це подушка, в яку інколи можу плакати (вночі, щоб дитина не бачила), що нічого зробити не можу...