«Подивіться краще! Може, він живий»

Це трапилося 22 січня 2015 року. Ми були вдома. Я, Діма, Костик, Наташа і зять Володя.

І раптом несподівано... Я пам’ятаю, що сиділа, а потім піднялася – в мене з правої руки кров періщить така густа. Пам’ятаю, Костик тричі кричав: «Тату! Тату! Тату!» І все, я втратила свідомість.

Коли я отямилася, пам’ятаю, що Володя схопив Костика на руки й поніс. Я потихеньку пішла, тримаючись за стінку, вийшла в прибудову. Там я втратила свідомість і впала. Єдине, що я пам’ятаю, що лежав Костик. Прибігли солдати, стали дивитися. Один із них сказав, що Костик вже не дихає, неживий. Володя сказав: «Ви подивіться краще, може, він все-таки живий». Йому сказали: «Ні».

Потім, коли я лежала в реанімації в Дніпропетровську, до мене нікого не пускали днів зо три-чотири. А потім приїхала старша дочка, сказала, що Костика поховали. Важко, дуже важко досі. Цей крик, усе перед очима, дуже важко.

За що нам це все? За що? Я не знаю. Дітей шкода. Що вони бачили? Ось і Діму поранило. Ліва ручка. Операцію переніс.

Нам Фонд Ріната Ахметова оплатив лікування повністю. Дуже велику справу він робить. І я вважаю, що і він, і його команда просто молодці.

Живемо, як на пороховій бочці. Коли йдуть обстріли, будинок тремтить увесь. Намагаємося не те що сховатися, а всі разом зібратися. Якщо раптом буде влучення, щоб можна було вискочити нашвидкуруч до підвалу, якщо встигнемо. А не встигнемо – значить, десь у хаті сховатися.