Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Галина Георгіївна Посмітна

«Начинають стрілять, а я сижу одна і кричу на всю хату»

переглядів: 750

Галину Георгіївну з чоловіком війна зачепила з перших днів. Спочатку сім’я переїжджала з місця на місце в пошуках мирної оселі. А коли не стало чоловіка, жінка була змушена повернутися до рідної домівки. Внаслідок пережитого за сім років стресу вона ледве ходить. Коли за вікнами лунають обстріли, вона не може навіть десь заховатися. Від безвиході лишається тільки одинокий крик…

Я інвалід второї групи. Хожу з ходуночками, нічого не знаю де що робиться в світі. Оце телевізор подивлюся – ото й моє.

Як все це началося, ми жили в трьох місцях, пока мій дєдушка був живий. Він помер, уже п’ять год я живу сама. Він мене возив і в Курахово, ми там жили на квартирі, і в Красному жили, і в Максимільянівці жили. Де він тільки мене не возив, ховав усе мене. Ходила я погано, а зараз з ходуночками хожу. Ми з дєдом прожили 43 года, но дітей у нас не було, жили вдвох. А зараз сама живу. Брат у мене живе, благо йому. Я благодарю Бога що у мене хоч він єсть.

До войни було нормально. Ми з дєдушкою вдвох і город садили, і їздили де хотіли. А ці сім год вичеркнуті із жизні. Сім год – це не жизнь, це тюрма Господня. Нікуди не виїдеш, не підеш. А тим більше як мені з ходуночками? Я даже в больницю не можу піднятися на етажі, врача визову додому, спасібо, що не одказується. Приїде, кров візьме, у мене дуже низький гемоглобін після цієї войни.

З дєдом пішли ми умиватися. У нас тут кочегарка, спасібо дєдушке, построїв. Я обмилася і пішла в хату. Він іще там сидів. Каже мені: «Йди, грій місце». Я пішла в хату, ледве-ледве ходила з палочкою. Лягла, а він у кочегарці був, каже: «Я сейчас прийду». Чую – шось як шандарахнуло, аж хата задвигтіла! Я не поняла. Я схватилась з кроваті, а піти ногами не можу, передвинутися не можу. Я прийшла в одну комнату, у мене дві комнати і третя кухонька, ми її пристроїли. Я зайшла і не пойму що робиться. Воно ж тра-та-тахає там! І дєд заходить білий, як стіна. Кажу: «Коль, а шо це началалося?» А він каже: «Я не пойму. Десь стріляють. Давай одіваємся». Тут свєт потушили. Я в попихах не можу нічого знайти од такої розтєряності. Я натягла на себе пальто. Він сів, у нас тут стіна, крісла. Ми присунули туди диван, щоб не проти вікна було сидіти і сидимо.

Тут дзвонить його рідний брат, він тут недалеко живе. Каже нам: «У вас машина на ходу?» – «На ходу». А тут племінник з дітьми і жінкою прискочили. Що дєлать? Ми всі кинулись в подвал. Вони зайшли в подвал, у мене в кухні подвал з ямою. Но як же мене спускать? У мене [була] шуба здорова така, овчинна. Кинули ми ту шубу в подвал, діти поснули на тій шубі, а мені спустили стулку, дєд з племінником коє-як стягли мене і сидимо всі в подвалі. А що дєлать?

Вони вилізли, дивляться – страшно, шандарахає. Машини по вулиці шмиг-шмиг. Коли звонить його брат: «У вас машина на ходу?» – «На ходу» – «Сідайте в машину бігом і їдьте хоча би на Запоріжжя». Вони вилізли, витягли дітей. А як же ж мене? Витягли і мене. А перед цим мені так плохо було і дєд зробив мені укол. Видно, що він мені не поміг, бо після нього було дуже плохо.

Вони витягли мене з подвала, посадили, а я кажу: «Дєд, ви їзджайте, а я тут буду вмирать. Мені настільки плохо». Він каже: «Та ти що! Як же я тебе брошу?» Посадили мене в машину, доїхали ми до плотіни, кажу: «Ставай, бо мені сильно плохо». Трохи постояли, потом чуть проїхали – і я чувствую, що тєряю сознаніє. Він: «Господи, що ж дєлать?» Доїхали в Григорівку, коли брат його звонить: «Я слідком за вами їду, забрав свою сім’ю». – «А куди їдем?» – «Давай хоч в Курахово. А там уже оприділимося».

Їдемо ми далі, а мені опять плохо. Що дєлать? Приїхали ми в Курахово, а там з правої сторони кафе є, невістка бігом побігла, дала мені води. Я вмилася, вийшла на вітер, наче трошки одійшла.

А дома ж господарство лишилося! Ми з дєдушкою бройлерів і кроликів держали. Що ж дєлать? Невістка каже: «У мене в Курахово куми живуть. Завезіть мене з дітьми туди». Ми під’їхали і бачимо, що машини одна за одною їдуть. Вже й сусідів там багато бачу. Нема вже й де стать. Стали ми проти кафе, напроти остановки. Постояли-постояли, завезли невістку з дітьми до куми. Дєд і каже мені: «Поїхали хоч управимося, а тоді вже будемо бачити».

А тут непонятно що робиться! Приїхали ми бігом додому, він бистренько до кроликів, я до бройлерів. Поналивали їм води, насипали їсти. А шандарахають вовсю.

Ми сідаємо й їдемо. А куди їхать? Дєдушка до войни робив на базі. Тут база була за стволом, де Трудовський ствол, і на в’їзді на Трудовські була строітельна база, дєд там завідував. Він подзвонив туди. Там, за плотіною були заводські пансіонати, від кожного заводу Дом отдиху й відпочивали люди. Він позвонив туди і каже: «Отак і отак. Можна?» – «Конєшно, приїжджай». Мого дєда люди уважали.

Ми поїхали туди, прийняли нас, освободили домік і ми там жили. Дома хазяйство поручили сусіду напроти, він ніде не виїжджав. Ми його попросили, він кроликам їсти дасть, закриє все і дзвонить нам: «Не переживайте, я управився». А ми часов в три-чотири дня приїжджали додому почистити, поналивати водички.

Я зараз дома. А куди я дінусь? Я ледве хожу. Не дай Бог, все начнеться, я вообще не знаю куди мені діватися.

Оці сім год можна вичеркнути з життя. Мені сімдесят три года, но за оці сім год я так пережила, що й не знаю… Як началась война, у мене, мабуть, і серце підірване, гемоглобін сильно впав. Я всі ці сім год живу на лікарствах, ні одного дня без них немає.

Мені треба міняти колінний сустав. Я ногами вже не можу ходити. Нічого не допомагає. Сказали врачі, що все лишня трата дєнег, нужно тільки мінять сустав. А за що я його буду міняти? У мене дєд три операції переніс во время войни, у нього була онкологія.

Зараз я сама. Начинають стрілять, а я сижу на дивані і кричу на всю хату, нема ніде нікого (плаче). А біля вікон вогонь летить! Пережили ми, не дай Бог такого нікому! А брат мій жив на Щуровці, так вони три місяці не вилазили з подвала. Каже: «Наче тихо, ми вискочим – забігти в хату щось взяти і назад залізти в подвал». Вони й готовили в подвалі. Що це за жизнь? Це не жизнь була, каторга якась. Хто знає, що воно ще буде?

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Мар'їнка 2014 2015 2021 Аудіо Історії мирних пенсіонери 2014 психологічні травми обстріли здоров'я люди з обмеженими можливостями літні люди (60+) 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій