Я народилася в Криму 1944 року вночі, а вранці нас депортували. І молодий солдатик каже: «Матусю, у вас діти маленькі, візьміть корито». І ось, в одній руці корито, в іншій руці я була – так виселили нас у Пермську область, Добрянський район, на Урал. І я виросла там.

Коли сюди ми 1961 року приїхали, мені було 17 років. Батько захотів ближче до Криму. І до цього дня я живу тут, в Україні, уже корінна. Дочка в Криму живе, вона заміж вийшла туди. А два сини тут. 

 «Тоді хоч знали: німець напав. А зараз?»

Не думали ніколи, що війна сюди прийде. Якби кілька років тому сказали, ніхто б не повірив. І насварили б, напевно, ту людину. 

 Ми пережили дуже великий страх. Коли ці снаряди летіли, ми не знали, куди подітися. Підвал розвалився. Два снаряди впали відразу за рогом будинку, за кухнею. Тоді сусідка Ася в мене була. Ми в кухні, на верандочці просиділи. Ці шибки як посипалися… Вікна повилітали. Дитячий садок був за рогом, а тепер магазин відкрили. І там підвал був. Ми туди бігали. Сусідка моя, я і ще одна сусідка приходила. Там ховалися.

 І ворогу не побажаю такого зазнати. Це наші батьки відчули, але тоді хоч знали: німець напав. А зараз? Лобами зіштовхнули людей.

«Куди їхати? Усе кинути?»

Був серпень 2014 року. Я, як завжди, роздяглася, лягла спати. Серед ночі гуркіт. Я вискочила й у темряві боюся світло вмикати. Ми вже знали, що в Донецьку "ДНРівці"… Я туди-сюди, не можу халат свій знайти. Закуталась у покривало й вискочила.

І після того скільки стріляли, я ніколи не роздягалася. Напоготові і пакет або сумка з документами, гроші. В одязі спала, в одязі й прокидалася. Ніколи не роздягалася: шкарпетки теплі, гамаші, светр. Ось так. Повна бойова готовність була. І хочеться це все забути, але однаково згадується.

 А скільки болячок ми заробили? Які в мене головні болі були – не передати.  Серце починає битися. Поїхала я до дочки в Крим, вона мене до Феодосії повезла.  МРТ голови зробили. Скільки я ліків попила! І уколи, і все. Невропатолог каже: «Як ви там живете?». Дивується. Запитує: «Чому ви не поїдете?». Але куди їхати? Усе кинути? Не знаю. Це якщо добра кишеня, товста, може, покинув би все й поїхав.  А так… І два сини, сім'я, усе-таки, у них. А я поїду? Я не змогла виїхати, їх залишити.

Багато хто поїхав і будинки порожні залишилися. Але роботи немає в людей, зарплати немає, грошей немає. Ось вони по хатах і шастали. Є такі... Тут учителька одна поїхала до Іспанії до дочки під час війни. Приїхала – порожній будинок. Усе винесли. Ні посуду, ні одягу, нічого немає.

«Нехай грім гримить, а не снаряди!»

 Страшне щось, щось страшне. Те, що ми бачили у фільмах, випало випробувати на собі. Це дві різні речі. Якось показували, як Сирію бомбили. Мені аж погано бувало. Ну, хто там сидить? Простий народ сидить. Як показували – російські літаки бомбили. Тут хоч з літака не бомбили. Тут тільки снаряди літали. Не дай Боже, нікому не бажаю. І ворогу не побажаю такого зазнати. 

Не хочу, щоб зайняли нашу територію. Може, хтось і хоче, але я не хочу, щоб «ДНР» був. Живуть люди в «ДНР», я чую, як вони живуть. Як не говори, тут Україна. Я вважаю себе корінною мешканкою, хоч і татарка. З 1961 року тут. 

Щоб діти гралися без страху на вулиці, щоб вчилися. Щоб робота була, зарплата. Нічого такого надприродного ми не хочемо. Щоб було чисте небо. І нехай грім гримить перед дощем, але не снаряди, не бомби.