Наталя Іванівна з чоловіком і мамою виїхали з Преображенки, бо старенька жінка дуже боялась обстрілів. Але Наталя не полишає в біді односельців – купує і возить їм ліки і побутові товари

Ми проживали в селі Преображенці недалеко від Оріхова. Там майже від самого початку війни були сильні обстріли. Ми змушені були більшість часу проводити в підвалі. Моя мати народилася у 1941 році, коли почалася війна. А в 1943 році, коли звільняли Преображенку, її мама з нею ховалася в підвалі, щоб не бачити, як горять хати. Коли німці покидали село, то вони палили людські домівки… 

Ми жили перед евакуацією до Запоріжжя десь п’ять діб без світла та води. Ночували в підвалі. Вдень я ходила на роботу. Працювала в сільській раді. Мати сама була вдома. Коли починалися обстріли, вона забивалась у куток і сиділа. 

Спали, якщо це можна було назвати сном, утрьох на дивані: я, чоловік і мати. Вона сильно боялася вночі, кричала, коли починалася стрілянина, тому я її забирала до себе. Ми впоперек дивану спали. З чоловіком по черзі дрімали – боялися, щоб нас не завалило під час обстрілів. 

Моя донька сказала, що вона вивезла свою дитину, а я повинна вивезти бабусю. Наприкінці травня у вихідні були сильні обстріли. Поряд на городі були прильоти. Горіли будинки. Ми вихідні просиділи в підвалі, а потім я подивилася на матір і побачила, яка вона бліда. Тоді я зрозуміла, що її потрібно звідти вивозити. Ми швидко зібралися. 

Все завантажили у свої «Жигулі» й виїхали до Запоріжжя. Тут чоловіка родичі спочатку нам знайшли помешкання, а зараз уже орендуємо житло майже рік. Коли приїхали в Запоріжжя, то люди ходили в шортах і майках, а ми були в курточках. Родичі нас нагодували супом, бо ми ж сиділи без світла та газу. 

Наразі наше житло пошкоджене. Поки ми були там, моя мати боялася спати на дивані. Вона за диваном зробила собі кубельце і в ньому лежала. І тут спочатку була постійно напоготові бігти кудись, ховатися. Потім трохи адаптувалася та відійшла від стресу. Поки були в селі, я ходила на роботу, і якщо починався обстріл, я їй телефонувала, питала, де вона, а мама казала, що сидить у кутку. Потім почала трохи блукати: починаються обстріли, а вона біжить не в підвал, а в протилежний бік… 

Я щойно повернулася з роботи. Людям зранку возила ліки, хліб, отруту від мишей. Склала в наплічник і повезла у Преображенку. 

У нас є діти та онук. Вони зараз не з нами, і це дуже боляче, бо до війни ми жили дружно. Забирали онука спочатку з садка, потім зі школи. Разом проводили вихідні, відпочивали. Син перед війною тільки одружився. Він зараз, на жаль, залишився в окупації, тому що там батьки дружини. У неї мама слабенька, не можуть її залишити. 

Донька з онуком у перші дні війни була в Новоданилівці в батьків чоловіка. Сиділи в підвалі чотири доби. Потім вирвалися звідти. Спочатку були у Львівській області, а зараз вони в Саврані проживають, працюють. Сина майже два роки не бачили. Тепер хоч зв’язок є, а спочатку в Мелітополі його не було. Новини дізнавалися з соціальних мереж. Зараз ми з сином списуємося, з донькою і внуком телефоном спілкуємося частенько. Вони нас чекають до себе в гості в Саврань. У дітей залишилася квартира в Оріхові. 

Ми мріємо, щоб скоріше закінчилася війна. Тяжко нашим хлопцям. Ми постійно з ними зустрічаємося, намагаємося їх підтримати, а вони нас. Кажуть, що в них усе добре. 

Майбутнє наше бачу передусім у мирі та спокої. Хочеться, щоб були сили й кошти відремонтувати наше житло. Мрію повернутися додому і працювати на благо нашої громади, трудитися в себе на обійсті, доглядати за виноградом, лавандою, ліліями. Хочеться, щоб у наших дітей усе було добре. А зараз головне – щоб настав мир.