Ми з Охтирки. Російський напад у першу чергу пішов на Сумщину і Охтирщину. Українські військові тут були, нас рятували, але війна наробила нам багато лиха: місто зруйноване. І житлові будинки, і в центрі є руйнування. Дуже багато втрат, військова частина наша постраждала, багато наших хлопців і дівчат загинули. 

Після цих бомбардувань ми виїхали у місто Полтаву. Тут ми перебуваємо і до сьогодні. Тому що по Сумській області тривають атаки. По районах неподалік від нас поки що неспокійно. 

У перший день війни над будинком летів літак, тремтіло все: і вікна, і двері, і посипалася плитка. Ми заховалися в туалеті: стояли між двох стін. Дочка так перелякалася - я її ледве до тями привела. Нас бомбили: кидали бомби з літаків. Були вирви у центрі міста і по вулиці, де військова частина була. Потім зайшли танки окупантів. Тут у нас бригада одна була. Одним словом, зуміли місто відстояти. Підірвали міст, щоб не пустити ворога далі на Сумщину, а потім - на Полтавщину. І після того переляку ми виїхали у Полтаву. 

Була порушена психіка, порушене все життя. Довелося виїжджати, бо іншого виходу просто не було. Спочатку ми бігали по підвалах, ховалися від бомбардувань, а потім не змогли більше терпіти.

У нас були тут спеціальні автобуси, які евакуювали людей. Тут є нафтове підприємство, яке вивозило щодня по 4-5 автобусів. 

У Полтаві ми отримуємо гуманітарну допомогу: продукти, засоби гігієни, одяг. Це дуже доречно, бо ми виїхали, в чому стояли. Взяли маленькі валізи і поїхали. Потрапили до знайомих, а тоді на квартиру переселились. Отримували гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова, і не один раз. 

Дуже прикро, що окупанти так вчиняють із нашим народом. Знущаються над нами, знищують мирне населення.

Морально дуже важко, але ми віримо в наші сили, у наше ЗСУ, нашому президенту. Віримо всім тим, хто допомагає вижити у цей складний воєнний час.