Ми прокинулися о п’ятій ранку від вибухів. Одразу зрозуміли, що війна. Дитина плакала, хотіла виїхати, але ми сиділи, поки була можливість. Потім роботу закрили, поруч почали літати снаряди. Лікарню зачинили, і ми розуміли, що допомоги ніякої не буде, якщо щось трапиться. Тільки тоді виїхали.

Був автобус евакуаційний. Ми записалися і виїхали 20-го числа, а 21-го почали бомбити місто, так що ми встигли. Поруч бомбили, снаряди літали. Лиман залишився у пам’яті як гарне місто, яке розбомбили.

Собака була, але ми її не забирали. Знаємо, що її збила машина, коли вона перебігала дорогу.

Я виїхала до родичів, то в мене сильних труднощів не було. Наразі ми сидимо без роботи. Дають гуманітарну допомогу кожного тижня. Платять трохи грошової допомоги але то – копійки. Важко на дві тисячі жити, навіть коли не орендуєш квартиру.

Ми думали, що все вирішиться швидко, а воно затягнулося. Тепер можемо й не повернутися додому. Найбільше шокувало дитину, вона більше всього переживає. Ми все розуміємо, а дитина хоче додому, до друзів.

В перші місяці у нас були психологічні проблеми, а зараз вже більш-менш відійшли. Тримаємося, стараємося не впадати в паніку.