Ірина Шкварченко рятувала своїх дітей від загибелі – намагалася покинути селище. Її син і чоловік були поранені уламками снарядів.
Ми жили мирно, дружно, нічого не підозрюючи, поки не прийшла війна. Потрапляли й під обстріли, все було.
Було таке. Я сиділа в сільській раді, розмовляла з жінкою, яка була у мене на прийомі. І тут жахливий вибух, на мене полетів комп’ютер. Я закрила будівлю, забрала печатку, крикнула всім: «Тікайте!» І побігла до школи, де були мої діти.
Там деякі дітки вже були опущені в підвал. Нянечки бідні схопили малюків і не могли таку кількість діток спустити в сховище. Я допомагала їх спускати, і тільки ми спустилися до підвалу, почався сильний обстріл. Діти пищали, верещали там.
Ще одна багатодітна мама, як і я, бігла до школи за своїми. Але дорогою потрапила під обстріл. Її ледь до лікарів встигли довезти, там артерію під колінкою перебило, її врятували.
У цей день ми швидко зібралися, відпустили собак у дворі, сусіди випустили всіх курей і качок, ми сіли в машину, схопили все що є, і поїхали. Зупинилися вже десь у Лисичанську. Я побачила, що у старшого сина посічена брова уламком, у чоловіка – борода.
Ми поїхали до Павлограда, побули там тиждень-два. І повернулися в селище, знову під обстріли. Скільки-то там ще побули, а потім був найсильніший обстріл, чоловіка не пропускали з шахти додому на блокпості, я кричала: «Вивези нас, вивези!» А він кричав, що його не пропускають. Це був, звичайно, жах! Страшно і важко згадувати.
Ми все-таки поїхали. Нас не було вдома довгих дев’ять місяців. У нас повідходила від стін штукатурка, підлога і вікна – від стін. У нас будинок на два господаря, на половині сусідів вилетіли вікна, а у нас зрушились рами і тепер дує з усіх щілин, як не замазуй.
.png "Імена")
