Дмитришин Соломія, учениця 9 класу Богородчанського ліцею №1 імені Олекси Гірника Богородчанської селищної ради Івано-Франківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Семків Надія Дмитрівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Мій шлях: від зневіри, розпачу, розлуки до надії та віри
І настали для нас темні часи… Зневіра скувала серця, і не бачили ми світла в кінці темного тунелю, не мали надії, що ці жахіття завершаться. Ми нічого не знали про майбутнє. У голові роїлися питання: чи вистоїмо ми? Чи зможемо прогнати ворога з наших земель, як це робили наші пращури?

Чи зможемо викрити зрадників, які зачаїлися серед нас і нищать зсередини, обкрадаючи громаду і державу та набиваючи грошима власні кишені в такий непростий час? Та найголовніше – чи здатні ми викоренити корупцію та не обкрадати рідну громаду й державу?

Розпач заволодів моєю душею…
Я відчула розчарування й подумала: як у ХХІ столітті люди можуть так цинічно розпочати війну, знущатись над мирними мешканцями, убивати невинних дітей? Скільки сліз я виплакала в перші дні! Мене скував розпач, коли усвідомила масштаби війни. Як багато рідного нам безжалісно, одним помахом руки, знищила росія!

Скільки жахіть пережили українці! Усе ж ми твердо стоїмо на ногах та всіма силами женемо ворога геть із рідної землі.

Нас розлучила війна…
Мій батько став військовослужбовцем. Коли я про це дізналася, аж серце тенькнуло, якась частинка душі відірвалася… Я заливалась сльозами, переживала, сумувала, сподівалася на краще і вірила, що все буде гаразд.

Ми рідко бачимося… Мені так не вистачає його жартів та порад! Я за ним сумую, проте щаслива, що в нього все добре. Також ця жахлива війна розлучила мене з друзями, багато з них виїхали за кордон. Я нудьгую без них.

І все ж у моєму серці зродилася надія…
Одного дня я прокинулася й замислилася: чому я опускаю руки та не прикладаю зусиль, щоб пришвидшити перемогу? Адже надія – це краще, ніж депресія чи бездіяльність.

Я взялася допомагати нашим захисникам та захисницям здобувати перемогу: донатити, надсилати допомогу, виготовляти свічки та маскувальні сітки. Так само роблять усі учні мого ліцею.

І зажевріло світло в темні часи…
Зараз я впевнено можу сказати: ми вистоїмо! Попри виклики війни, ми змогли встократ підсилити силу духу. Ми прагнемо жити, самореалізуватися, здобувати освіту. Я впевнено дивлюсь у майбутнє і розумію: усе в наших руках!

Ми здатні здолати ворога, викрити зрадників, знищити корупцію, зміцнити демократію.

Тож вірмо: ми таки станемо процвітаючою нацією, яка впевнено дивитиметься в майбутнє!