Я педагог-дошкільник. Останнім часом працювала завідувачкою дитячого садочка. Вийшла на пенсію за вислугою років. Займаюсь господарством. Я голова кооперативного будинку, було багато планів, але війна стала їм на заваді. Довелося втікати, виїжджати. Де ми тільки не були: і в Болгарії, і в Ужгороді, і в Броварах, але тягне все одно додому, у Краматорськ. Наша країна найкраща. Я живу у дітей під Києвом, приїжджаю до Краматорська. Наразі тут і перебуваю. 

Перший день повномасштабної війни був жахливий. Прокинулись такі налякані від вибухів. У нас по аеродрому сильно стріляли. Була істерика від несподіванки. Досі не можу усвідомити, що це - війна, що все це з нами відбувається. 

Два тижні ми ще залишались у Краматорську, бомбардування продовжувались то тут, то там. Дітям на роботі керівник сказав, що потрібно виїжджати. Я не хотіла залишати дім, але діти наполягли. Помандрувала по світу. Діти жили зі мною. Зараз я тут одна. Навідуюсь, а потім знову повертаюсь під Київ. 

Нам скрізь допомагали: і в Ужгороді, і в Болгарії, ми там жили у готелі безкоштовно, і годували, і гроші платили. Але тягнуло додому, все там чуже. Якби раніше, то це була б мрія. Гуманітарну допомогу нам давали, і від Фонду Ріната Ахметова ми її отримували. 

Важливо, щоб був мир і тепло.