Я юрист, кандидат наук, доцент, викладач юридичного університету. Початок війни мене з родиною застав у Харкові. Сорок п'ять днів ми протримались у рідному місті, але згодом через обстріли і влучання змушені були переїхати у Полтаву. Досі ми перебуваємо тут. 

Моя дочка працює як волонтер в організації під егідою ЮНЕСКО. 23 лютого я її посадив у потяг до Києва, а звідти вона поїхала в Обухівський район. Вона працювала там онлайн, волонтерила постійно: займалась продуктами харчування й одягом, згодом - обмундируванням і екіпіруванням для війська. Зараз вона у Швейцарії, займається закупкою обладнання для ЗСУ. Вона зайняла активну позицію, працює на нашу Перемогу. 

Шокували обстріли Харкова, коли руйнувались не просто будинки, а цілі мікрорайони. Одна дівчина-волонтерка поїхала за літньою жінкою, і коли вона чекала її в машині, обвалилась плита і вони вдвох загинули. Ця подія дуже на мене вплинула. Молода дівчинка віддала своє життя, допомагаючи людям. Це боляче. 

Ще один випадок, коли два брати чекали на зупинці громадський транспорт, було влучання і один хлопчик загинув. Батько три години стояв на колінах, молився. Це теж дуже боляче було. 

Війна - це не мед і не цукор. Це смерті, руйнування, це людський біль. Харків дуже постраждав, багато людей залишилось без даху над головою і без засобів для існування, особливо у перші тижні. 

Я не міг виїхати на початку війни, бо мої вихованці залишалися у Харкові. Я повинен був залишатися поряд з ними, щоб підставити своє плече, підтримати їх. Допомагав ліками літнім колегам. Було важко і страшно, були влучання постійно і невідомо чи повернешся ти додому чи ні. Згодом ми переїхали до Полтави і наш вуз також перевели сюди. 

На початку війни було катастрофічно: не працювали банкомати, картка закінчилась, неможливо було її поміняти, розрахуватись було нереально. Всі базари, супермаркети працювали лише за готівку. Ось це був найскладніший період.

Згодом стало легше, було можливо хоч щось придбати, але за високими цінами. Деякі торгові мережі працювали у найскладніший час, а у квітні виїхали. Хліб навіть складно було знайти.

Ми живемо на чотирнадцятому поверсі. Перший час ліфти не працювали, було важко спуститись-піднятись. У мене досі уламок лежить, який пробив на балконі чотири дірки розміром з яблуко. А у вітальні уламок лежить між шибками. І дірка така, як від кулі. Звісно, скло тріснуло. Перебуваючи вдома, ми не відчували себе у безпеці. Отже, час був складним, і це була одна із складових, яка змусила нас евакуюватися. 

У Полтаві у нас хороші знайомі, вони запропонували нам квартиру. У самий пік паніки ми не стали виїжджати. Завантажили автомобіль, сіли і поїхали. Взяли найнеобхідніше, навіть не всі документи захопили.

Харків - місто прифронтове, відповідно туди ніхто не хоче їхати вчитися. Вступна кампанія була цьогоріч провальною. У нас закінчились контракти і нам їх не продовжили, фактично ми залишились без роботи. Отже, живемо за ті заощадження, які у нас були. Ми зареєструвалися у центрі зайнятості. 

У Полтаві таке враження, що війни не було. У квітні ми приїхали, а там світлофори працювали, транспорт. Ми дивились як дикуни на це все. У Харкові на той час ні метро не працювало, ні транспорт не ходив. Не було жодних комунікацій, окрім автомобіля. 

Зараз труднощі здебільшого фінансові.