Антонець Олександра, 9 клас, Комунальний заклад «Вінницький ліцей №7 імені Олександра Сухомовського»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Засімович Олена Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни – це три роки, сповнені болю, втрат, надії та боротьби. Кожен із нас, хто живе в умовах війни, проходить свій унікальний шлях: хтось на фронті, хтось у тилу, хтось вимушено залишив свою домівку, а хтось продовжує жити під звуками сирен і вибухів. Ці дні змінили наші життя назавжди, змусили переглянути наші цінності, пріоритети й наше місце в світі.

Коли війна тільки почалася, багато хто з нас ще не вірив у те, що це стане нашою новою реальністю.

Здавалося, що це може бути тимчасово, що мир скоро повернеться. Але час минав, і ми почали усвідомлювати, що це довга й складна боротьба, яка вимагатиме великих зусиль. За ці тисячу днів я пройшла свій шлях: від страху й невизначеності до стійкості та рішучості не здаватися.

Перші дні війни були сповнені хаосу. Я, як і багато інших, не знала, що робити і куди йти.

Вулиці спорожніли, новини стали головним джерелом інформації, і всі навколо здавалися загубленими. У той момент я усвідомила, що не можна бути просто спостерігачем. Потрібно діяти, навіть якщо здається, що це маленькі кроки. Спочатку це були волонтерські ініціативи: допомога тим, хто втратив свої домівки, збір коштів для армії, підтримка тих, хто поруч. Кожен із нас робив, що міг, на своєму місці.

Згодом прийшло розуміння, що війна – це не лише про запеклі бої на фронті. Це боротьба за збереження нашої культури, наших традицій і наших цінностей.

Як людина, що завжди цінувала свою країну та її багату історію, я почала брати активнішу участь у культурних та просвітницьких проєктах. Важливо було нагадувати людям, за що ми боремося, що робить нас саме нацією, і чому наша ідентичність так важлива. Одним із найбільших викликів для мене було збереження надії та внутрішньої сили. Щоденні новини про втрати, руйнування, смерті були постійним нагадуванням про те, що війна – це не лише політичні чи військові питання, а трагедія для кожної людини. У такі моменти допомагала єдність із близькими та друзями. Ми підтримували одне одного, знаходили сили в спілкуванні, в простих речах – філіжанці кави, спільній розмові, планах на майбутнє. Це й стало моїм захистом проти відчаю…

Наразі я відчуваю гордість за свою країну. Ми вистояли перед обличчям величезної загрози, змогли об’єднатися й показати світові, що значить справжня сила духу.

Попри біль і втрати, ми не здаємося. Кожен день – це новий виклик, але водночас і нова можливість. Ми стали сильнішими, мудрішими, навчились цінувати життя й допомагати тим, хто цього потребує.

Мій шлях за цей період – це шлях від людини, що боялася й не знала, що робити, до людини, яка знає, що кожен із нас може зробити свій внесок у спільну перемогу. Адже кожен із нас – це частина великого пазлу, і тільки разом ми можемо збудувати майбутнє, де буде місце для миру, свободи й справедливості.

Ця війна ще не завершена, але вже сьогодні ми знаємо, що зможемо вистояти!

Наш шлях до перемоги може бути довгим і тернистим, але я вірю, що ми його пройдемо разом.  Слава Україні!