Клець Софія, 9 клас, Нововолинський ліцей №2 Нововолинської міської ради Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Харитонюк Оксана Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Спокій, тиша … Чи знала я  ціну цих слів?! Чи надавала їм  особливого значення?! Жила, раділа кожному дню, зігріта батьківською любов’ю.

Промайнуло дитинство, настала пора юності. Я дорослішала, ставала більш упевненою, хоча й набивала гулі не раз. Але поруч завжди були мама, тато, сестри. Мої рідні, найдорожчі на світі люди!

І раптом усе змінилося,  пішло шкереберть… Страх! Він заполонив мою душу, пробрався до кожної клітиночки. Страшне слово, немов стріла, пронизало  свідомість, пекучим вістрям проникло у самісіньке серце. Війна!!!

Напівсонні, ми ще не розуміли, чого плакала мама. Тато  був поруч, але він якось змінився, немов у його серці уже визріло рішення. Ніколи не забуду очі батька, що промовляли: «Діточки, мої ви пташенята!»

Страх помалу пробирався до моєї свідомості. Я не могла збагнути, що у ХХІ столітті в центрі Європи розпочнеться війна!

Чула в новинах про події, що відбувалися, але  сподівалася: «сусід» не посміє зазіхнути на нашу землю, адже  ми цивілізовані люди! Що нам ділити?!

Рій думок вихрився в голові…  Що ж воно буде? Як далі житимемо?

Одне знала напевно: так, як раніше, уже не буде. Мама у відчаї: тато повідомив про своє рішення. Знаю, він не міг вчинити інакше. Зібрав речі й першого ж дня був у військкоматі. А поруч - ще чиїсь батьки, брати, сини…

Ми зосталися з мамою. «Самі дівчатка!» - гірко іронізую. Зібрали тривожні наплічники й чекали. Не їхали світ за очі, а просто чекали…

Сигнал тривоги пекельним ножем розрізав ніч на «до» і «після». Такий болючий, тривожний, він віщував лихо . Уперше ми сиділи в укритті,  прислухалися й  не знали, що  буде далі?

Помаленьку почали жити з тією проклятою війною! Ніби горе-сусіди, що ненавидять один одного, але ніхто нікуди не дівається. Пристосувалися до такого непевного життя, як би це страшно й не прозвучало.

Усі, хто залишився у місті, згуртувалися, разом узялися до роботи. До чого тільки ми не докладали рук! Облаштували барикади на в’їзді до міста, поставили вартових, робили коктейлі «молотова»... У центри допомоги люди зносили все, що могли: харчі, теплі речі, засоби гігієни й безліч необхідних речей для тих, хто втікав від війни.

Приймали гуманітарну допомогу від  сусідів із Європи. Усе закрутилося, немов віхола, що несподівано зривається, підхоплює тебе і несе у безвість.

Трудилися, як бджоли, щоб заповнити порожнечу всередині, яка виникла спочатку і, немов незагоєна рана,  щодня ятрила душу.

День, другий, третій…

Тиждень, другий, третій…

Місяць, другий, третій…

Рік, другий… А кінця лихові нема!

Школа,  тривога, укриття, відбій … І так щодня. Таке в нас тепер життя.

А ще мамині недоспані ночі, виплакані очі й хвилини очікування довгожданого дзвінка:

-Як ти?

-Усе добре, кохана.

-Живий? Здоровий?

-Поки ще живий.

-Кохаю! Чекаю!

-Бережи дівчаток! Усе, не можу більше говорити! Люблю вас. Обіймаю, цілую! - мимохіть вихоплюю із тиші розмову. Мама плаче, а поруч ми, налякані й малі, чекаємо на її підтримку.

Хтось  закидає, що ми, волиняни,  не відчули на собі  справжнього страхіття,  (у нас тут нібито спокійно!).

Та майже щодня проводжаємо в останню путь мужніх воїнів, чиїхось синів, батьків, братів, які віддали найцінніше - життя - за наше майбутнє! А як же ті сльози, що ллються з очей матерів,  дружин, дітей?! А як же тисячі скалічених доль?! І ще багато «а як же» можна згадати!

Я враз подорослішала, стала маминою помічницею і підтримкою: тато  просив  піклуватися про сестер. Хоча мені всього чотирнадцять, проте розумію ціну МИРУ. Вірю: в єдності наша сила! Знаю: настане світлий день, тато здолає ворогів і повернеться ! Перемога буде за НАМИ!