Я з села Лимани на Миколаївщині. Мені 72 роки. Ми з чоловіком були на пенсії. Жили, обробляли землю. Син із нами мешкає. У нього інвалідність. Потім почалася війна. Нас дуже довго обстрілювали – і будинки, і поля. У нас весь урожай згорів. Ми бігали в підвали ховатися. 

Нікуди не виїжджали. Нам староста привозила і крупи, і борошно. Дуже гарна староста, піклувалася про нас. Медикаменти нам давали. Усе, що потрібно, давали в лікарні. У нас усе було. Потрошку дрова дають, кому дуже потрібно.

Чоловік помер. Від нервів серце зупинилося чотири місяці тому. Ми всі тут знервовані. По селу тільки й чуєш: то одного хоронять, то іншого. Звісно, нерви не в порядку. 

Поля у нас заміновані, обробляти не можемо. Дуже важко. Ми сиділи ночами в одязі. Постійно ховалися в підвалі. Було дуже страшно. Такі обстріли були, що й словами не передати. До нас у село сьогодні психолог приїжджав, бо вже нерви не витримують. Усе шокує та лякає.

Я не можу мріяти. Боюся. Ми тільки молимося за мир і за те, щоб люди живими залишалися. Нам зараз тільки одне потрібно – перемога.