Ми з сім'єю були вдома, спали, прокинулися від звуків обстрілів. Обстрілювали таможений пункт пропуску. Було дуже страшно, не за себе - за дітей.

Покинути рідний дім- це найважче. А, ще виїжджали під обстріли, але Господь уберіг нас, і ми доїхали на Західну Україну. Тут, важко, бо ціни на квартири підняли дуже сильно, а на роботу не всі беруть, якщо планується не на постійне.

Так, на початку було дуже важко, бо черги за гумдопомогою займалися з 4 ранку, а я сама з дітьми не можу тягнути їх в такий час. Але згодом, адаптувалися і більш менш маємо гумдорогу.

Родина, діти поруч зі мною, нажаль інші родичі далеко. На даний час ще у декретній відпусці, думаю змінювати професію, бо заробітку вихователя не вистачить навіть на квартиру, яку знімаємо. Все нагадує про війну, бо ми не вдома, та і дома нашого вже нема...