Штацька Олександра, 3 курс, група Ді-13, Відокремлений структурний підрозділ "Фаховий коледж мистецтв та дизайну Київського національного університету технологій та дизайну"

Вчитель, що надихнув на написання — Вікулова Тетяна Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. Спроба зрозуміти цю цифру є одночасно великою, і малою. 1000 днів — це майже три роки. Але якщо вимірювати цей час не днями, а втратами, болем, перемогами і випробуваннями, то він стає вічністю. Війна змінила все для мене, моєї країни та моїх близьких. Перші дні були наповнені страхом і нерозумінням. Паніка заполонила думки, а душу охопила тривога за близьких і майбутнє.

1000 днів війни стали періодом, який перетворив життя на низку випробувань, ранок може починатися зі страху, а ніч - з тривожного очікування майбутнього.

Коли все починалося, це здавалося сном. Як в апокаліптичному фільмі, затишшя перед бурею, тривога в кожному погляді. Я пам'ятаю перший день війни, ніби це було вчора. Мене розбудив не будильник чи сонячні промені, а вибух, який ніколи не було чути в моєму маленькому селі. Від тата я почула слово "війна", але до того моменту воно здавалося далеким, як у книгах чи фільмах. Але тоді воно стало реальністю. Це був момент, коли реальність розкололася навпіл — до і після. У той день змінилися всі. Спочатку було страшно, але ми залишилися вдома. Школу перенесли в онлайн, хоча саме 24 лютого ми мали виходити в школу з дистанційного навчання. Важко було зосередитися, коли постійно в думках, а новини приносять лише тривогу.

Деякі мої друзі виїхали за кордон, і ми ще до сьогодні не бачились. 

Деякі дружби, які здавалися такими важливими, розсипалися на відстані. Іноді я думала, що все це нереально, що одного дня ми просто прокинемося, і війна скінчиться. Але з кожним днем ставало все зрозуміліше, що це — нова реальність, яку не можна просто ігнорувати. Але, попри всю цю серйозність і відповідальність, всередині мене все ще залишався страх. Страх, що буде далі. Як і звичайний підліток, я мріяла про майбутнє, про навчання, ким стану. На жаль, війна зруйнувала плани. Але я дякую своїм батькам, що 

попри всі труднощі, я вступила до коледжу і ми виїхала на підконтрольну територію, покинувши дім, бабусю, дідуся і все наше минуле життя.

Роки війни навчили мене цінувати те, що раніше було буденним. 

Навіть простий вечір вдома в колі сім'ї — справжній подарунок. Це здається розкішшю, коли не чути сирен і вибухів.

Спокійний сон, теплі розмови з близькими і те, що ми всі разом і в безпеці, – це деякі маленькі радості, які я навчилась помічати. Такі моменти стали ціннішими, ніж будь-які матеріальні речі. Важко змиритися з тим, що моє покоління повинне проходити через такі випробування. Дивлячись у майбутнє, важко не відчувати тривоги. 

Мрії, які я мала до війни, тепер здаються примарними, вони змінилися. Тепер моя мрія проста — жити в мирі, знати, що мої рідні та друзі у безпеці.

Хочеться знову планувати майбутнє без страху і непевності. Попри втрати і руйнування, ці тисяча днів показали світові, що українці — це народ незламної волі. Ми не тільки боремося, але й продовжуємо вірити в краще. Ми не втратили свою ідентичність, а навпаки, стали сильнішими, більш об'єднаними. Ми побачили, що навіть у найважчі часи людяність, співчуття і віра здатні творити дива. Війна триває, і шлях до миру ще довгий, але за ці 1000 днів ми здобули найважливіше — розуміння того, що жодна сила не зможе зламати дух нашого народу. Ми знову і знову доводимо, що навіть перед обличчям найтемніших часів можна знайти в собі світло. Це світло надії, любові до рідної землі і віри в перемогу. І хоча ці тисяча днів залишать глибокі шрами на нашій історії, вони також стануть символом нашої сили, незламності і прагнення до свободи. Кожен українець є частиною цієї історії — історії про націю, що піднялася і продовжує йти вперед, незважаючи на всі труднощі.