Кириченко Марко

9-В клас, Харківський ліцей №57 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання: Ткачук Поліна Олександрівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Мене звуть Марк, і я з України. Донеччина – це моя батьківщина, це місце, де я народився, де я пішов у перший клас і де у мне з'явились перші друзі. Однак, через прихід війни у чотирнадцятому, мені не довелося прожити там і третину свого життя. Моя сім'я вже тоді переживала страх війни. Але оскільки я зі своєю сестрою були ще малі, то не розуміли того, що відбувається і це не дуже на мене не вплинуло. Ми прожили досить довго нікуди не виїжджаючи, проте моєму татові запропонували роботу. Працювати треба було в іншій країні.

Я приїхав в Азербайджан. За п'ять років життя там, я помітив, що азербайджанці дуже патріотична нація. Вони завжди пишалися своїм гербом, своїм гімном та прапором. Це було класно. Звичайно я теж усім розповідав, яка моя країна гарна, всім було цікаво дізнатися щось про Україну. Завжди було одночасно дивно та весело святкувати разом із ними їх день перемоги. Згодом розумієш чим пишається народ, у них були свої трагедії, у них теж були свої герої, традиції та події.

Я зрідка читав книги українською, дізнавався про культуру моєї батьківщини.

Через російськомовне середовище я зовсім не розумів і не говорив своєю рідною мовою, навіть не знав у якому становищі зараз перебувати моя Україна.

Нарешті настав час повертатися в Україну. Не знаючи, що мене чекає далі, я приїхав до Харкова в якому ніколи не був. Відразу відчувався контраст: всі розуміли про що я говорю, і я розумів про що всі говорять, усі плакати та реклами теж були зрозумілими. У школі було найважче: уроки були інакші, діти були абсолютно інші, виглядали наче старшими за мене, всі були набагато впевненішими, характер інший і навіть зовнішність здавалася незвичною. У школі з учителями треба було говорити українською, що мені важко давалося.

Минули місяці. Надворі лютий. Мені виповнилося чотирнадцять. На жаль, наступного дня, двадцять четвертого лютого, після дня мого народження, почалася повномасштабна війна. Я чітко пам'ятаю, як все було. Ранок сьома година - час вставати до школи. Моя сестра вставала в той самий час, тому ми завжди прокидалися разом і йшли до школи. Але тут заходить мама і каже:

— Сьогодні до школи не підеш, почалася війна.

З того моменту все стало дуже складно. У місті постійно лунали вибухи, а ще частіше, гуділа сирена, навіть уночі було теж страшно. Я жив навпроти магазину, там щодня спостерігалися гігантські черги за харчами. Вимикали та вирубували все: електрику, воду, опалення. В інтернеті ми знайшли інформацію, що є евакуаційний потяг та ми почали збирати деякі речі. На вокзалі теж було страшно, кілька разів недалеко були вибухи, але ми так і не виїхали. Коли я був у Харкові під час війни, таких жахливих моментів було дуже багато, але особливо страшно було за кілька днів перед від'їздом. Був нічний обстріл і в будинок навпроти прилетіла ракета. Досі згадую той момент із жахом Моя подруга жила недалеко від мене і вона все бачила на власні очі. Після того випадку я приїхав у Дніпро. Я дуже сподіваюся, що зможу повернутися до Харкова, закінчити там школу та вступити на якусь спеціальність.

Хочу що б і моє рідне місто Макіївку якнайшвидше звільнили, хочу подивитися на свій будинок.

Хочу, щоб був мир на моїй землі. Я вважаю, що війна - це найжахливіше, що може статися, бо тільки вона може так змінити життя багатьох людей.