Мені 52 роки. Ми з Маріуполя. Жили, працювали, будувалися, плани будували. 24 лютого о п’ятій ранку до мене зателефонував знайомий з-за кордону і сказав, що війна. Люди з-за кордону знали, що почалося все це.

Спочатку ми не збиралися виїжджати, бо ми в одну машину б не сіли. Але коли 18 березня почали з авіації накривати наш район, вирішили їхати. Все було спонтанно: за пів години забрали маму, якісь речі й поїхали. Поки рухались по місту, нас авіація постійно крила. Звичайно, було дуже страшно.

Ми зараз виїхали на Львівщину. Тут нам люди одразу сильно допомагали продуктами, усім. А зараз все більше неприємних, моментів: кажуть, що ми на все готове приїхали. Багато таких людей, які в нашу сторону не дивляться, хоча мені не потрібна їхня допомога і співчуття.

Якось навчилися жити далі, хоча це життям не назвеш. На даний момент ми вже не боїмося. Це не життя, а виживання: без роботи, в чужій хаті. Якось перезимували.

Хотілося б якнайшвидшого закінчення війни. Мої три двоюрідні брати під Бахмутом, то прогнози невтішні. Хотілося б восени  бути вдома. Планую обов’язково повертатися додому - там є друзі, свекруха, чоловіка сестра. Як тільки проженуть москалів, ми відразу - додому.