Вони жили під обстрілами і з «градів», і фосфорними бомбами, а коли виїхали в безпечне місце – почали мріяти, як повернуться додому.

Я проживала в місті Гуляйполе, я народилася там. Працювала на швейній фабриці, а також займалася підприємницькою діяльністю.

24 лютого за десять хвилин на сьому ранку подзвонила знайома і сказала, що наші міста бомблять. Так мене застала війна. Я не спала, але все здавалося сном, мені марилося, що я прокинусь і все зникне. Навіть не уявляла, до яких масштабів дійде війна за сім днів. У 2014 році війна рухалася повільно, ми тоді також готувалися, але нічого не було. На цей раз все було швидко і непередбачувано.

Ми залишалися вдома два місяці, продукти були. До нас Червоний Хрест приїжджав, все було нормально. Важко було без води: без світла можна прожити, а без води неможливо. І коли йдуть обстріли, ти не можеш привезти води і п’єш колодязну, але вона гірка, і викликає блювотний рефлекс.

Ми чекали поки наші відіб’ють Пологи, деякі села поруч відбили. Але далі ми не могли там залишатися: обстріли були постійні, страшно навіть було помитися, а останні три неділі, коли ми виходили з підвалу, ми просто сиділи поруч і чекали, що наші прийдуть.

Рішення евакуюватися було прийняте за одну ніч. Я розуміла що потрібно виїжджати, тому що подивилася на свою дочку і побачила у неї сиве волосся. Плюс в нас летіли не тільки «гради», а і фосфорні бомби.

Подивилася на свою дочку і побачила у неї сиве волосся в голові

Взагалі під обстрілом людина перестає посміхатися. Дивишся на людей, а вони як після тортур, темне під очима. Саме страшне те, що зі мною була донька. Якби вона була в безпечному місці, мені б не було так страшно.

Шокували деякі люди, які ждали «руський мір», і коли нас бомбили, вони говорили, що це ще невідомо, хто нас бомбить… З деякими ми менш почали зустрічатися і спілкуватися.

Ми виїхали з донькою в Запоріжжя, тому що це біля дому. Я вважаю, що це все завершиться і ми поїдемо додому. Ми просто живемо та чекаємо на добрі новини. Це все треба просто пережити, ніякі ліки не допоможуть. Мрію, як я - людина передпенсійного віку, повернуся до себе в Гуляйполе. Буду жити, вирощувати овочі, фрукти і квіти.