Війна повністю змінила життя нашої родини. Ми - родина з Харкова, проживали все життя на Салтівці. Я працювала в Департаменті служб у справах дітей, чоловік 10 років працював машиністом катка (асфальт), донька - навчалась в початковій школі № 122.

Перші дні війни ми провели в підвалах місцевої 122, потім 144 школи. Кожного дня неможливо було знаходитись вдома (на 8 поверсі 9 етажного дома), тому ми все частіше ховались у підвалах (спочатку нашого дому, потім - у школах). Після страшних авіанальотів 3 березня 2022 на наше місто, коли гучно було навіть в підвалі, де з нами було ще 400 чоловік, ми прийняли рішення виїхати куди-небудь, подалі від нашого рідного міста.

Їхали ми до Полтави 12 годин, хоча відстань складала всього 200 км, але їхали машини в 3-4 смуги, дуже повільно. Машина була ушкоджена через вибухи, лобове скло побите. У наших друзів (теж родина з сином) зламалась машина на виїзді з міста (біля Коротича), вони з мамою друга пересіли к нам. В машині стало 5 дорослих та двоє 8-річних дітей. Приїхали 04.03.2022 о 19.00, коли в Полтаві починалась комендантська година. Розмістили нас в садочку, де ми мали змогу помитися та нормально поїсти. Донька згадує, що тоді вона їла найсмачніший гречаний суп у своєму житті. Наступного дня в садочку нам сказали, що треба шукати, де ми будемо далі жити. Я випадково знайшла номер волонтера Андрія, який спочатку розмістив нас у своєму офісі, а потім дав нам свій приватний будинок (пожалівши, що у нас були діти, оскільки в Полтаві вже було дуже багато переселенців). В цьому домі ми прожили до вересня 2022 (одні друзі уїхали, замість приїхали родичі, спочатку одні, потім інші). Далі, залишившись без роботи, ми з чоловіком вирішили виїхати до Одеси (ближче до кордонів з Молдовою та Румунією та задля можливості знайти роботу). Наразі проживаємо в орендованій квартирі. Я працюю в Департаменті освіти та науки, чоловік перебуває вдома з донькою.

Про початок війни ми дізнались вдома в своїх ліжках. Вийшли на балкон та побачили спалахи звідусюди та "гриби" від диму. Взяли рюкзак з документами та побігли за машиною в гараж. Було дуже багато машин, ми не могли навіть виїхати з гаражного кооперативу (перелякані водії їхали один за одним, не даючи змогу виїхати на дорогу). Виїхали ми до центру міста, точніше до станції метро Московський проспект. Почали дзвонити друзям та знайомим, не знали, куди нам їхати, оскільки родичів  в інших містах України не маємо. Потім зрозуміли, що їхати нема куди, оскільки кожне місто під обстрілом та повернулись додому.

Доньку ми розбудили. Вона прокинулась одразу та все побачила своїми очима. У нас з квартири було все дуже добре видно та чутно. Звичайно вона дуже перелякалась, ми не знали що їй сказати, оскільки самі не вірили, що це дійсно може статися. За весь період війни вона боялась гучних звуків, грому, літаків та тому подібного. В кінці 2022 майже перестала здригуватись від гучних звуків, оскільки в Одесі тоді було відносно спокійно. Зараз на жаль і в Одесі досить гучно (особливо березень 2023), знову ми не спимо вночі, чуємо вибухи днем. Спостерігаємось у невролога, проходимо лікування.

Найстрашніший день був для нас (крім 24.02.2022), точніше ніч з 26.02.2022 на 27.02.2022. Вночі ми почули страшні вибуху та вирішили спуститись до підвалу. Відкривши двері з під’їзду побачили величезний прожектор та подумали, що це танк і він зараз вистрілить. Як тільки світло погасло, ми швидко побігли до підвалу. Там було багато сусідів, нам відчинили двері та всю ніч проспали на трубі гарячої води, чоловік - сидячи на корточках. Як з’ясувалося то був не так, а пожежна машина, яка вночі (щоб не було видно і чутно) знімала людей з сусідньої розбитої 9-поверхівки.

Психічні проблеми наші ми не беремо до уваги. Єдине - зараз я дуже потерпаю від далекої відстані від близьких і рідних. Бачились лише двічі за цей час. Своєю родиною із трьох людей ми в Одесі одні, без родичів. Що стосується дитини - безумовно проблем багато. Як я згадувала ми проходимо лікування у невролога зараз. А взагалі і в Полтаві, і в Одесі я старалася водити її на малювання, майстер класи і тому подібні заходи. Дякуючи Богу їх достатньо в кожному місті для дітей. В Одесі вона пішла на танці (оскільки займалась танцями з 3 років) і це їй дуже допомагає відволіктись психологічно.

На початку війни в Харкові, зокрема кажу про Салтівку, через 2-4 дні не стало їжі, її майже не було можливості купити. Пару годин на день працювало АТБ та аптека, але стояти в черзі треба було під звуки вибухів. Необхідних продуктів все одно в АТБ майже не було. Потім на декілька годин відчинявся ковбасний кіоск, де можна було хоч щось купити. Запаси в холодильнику та морозильці швидко скінчались. Потім організували годування в підвалі 144 школи. Але ми там не їли, брали декілька раз для дітей булки.

Маємо таку річ. Це невелика в’язана іграшка ведмедик, яку ми отримали в Полтаві. Це була перша іграшка з початку війни, ми виїжджали взагалі без речей, про іграшки навіть не думали. Саме цей милий ведмедик нагадує нам зараз про той час.