"Поцілив у бензовоз, він вибухнув. Одну гранату я лишив для себе"

Він самотужки зупинив колону російської техніки у Бучі. У 64 роки Валентин Дідковський взяв гранатомет, чотири гранати і вирушив на смерть! Пенсіонер підірвав бензовоз, і це зупинило усю ворожу колону. Встиг зняти відео та передати свої координати українським військовим. Ті - завершили справу. Одну гранату Валентин лишив для себе, бо не думав, що вийде з пекла живим. 

Я знав, що в Бучі, за залізною дорогою, там друга частина Бучі, там знаходились російські окупанти. Я зайшов додому, щоб повідомити дочці та зятю, щоб вони виїжджали, що напевно буде продовжуватися все це. Вони будуть йти на Київ. А у нас дорога з Бучі пряма на Київ через Ірпінь, Романівку і прямо на Київ виводила. В цей час (це було десь годин 7:20 – 7:30) я прочув гуркіт автівок, бронетехніки. Я сам служив у військах, у морфлоті в росії, до речі, в Ленінграді. Я знав, як звертатись до зброї. Гранатомет у мене був. Я дістав у хлопців в Бучі, видурив у наших і гранати. Я побачив, що пішли з Бучі. Уже пройшли школу.

Забор високий, і я побачив: чотири техніки-бронетранспортери пішли в сторону «Жирафа», в сторону Ірпеня. Я, не вагаючись, приготовив гранатомет, кинув на плече і поцілив. Я побачив – йшов бензовоз. У мене така мисля появилась: якщо я його підіб’ю, якось я зупиню остальних, і там повідомлю нашим хлопцям, які стояли на «Жирафі», щоб вони їх добили. Так і трапилось.

Чотири БТР, які пройшли, а по боках, по тротуарах йшли російські окупанти. Я зіскочив з прицепу. Це моє щастя, що я відскочив десь на метри три-чотири і в їхню сторону почав кидати гранату. Але одну гранату я залишив для себе, тому що їх було дуже багато, і я не сподівався, що живий останусь. Я приготовив чеку, засунув палець и повзком за хатою поповз. Виламав забор у сусідів і заховався у літній вбиральні, що мене напевно і спасло. У цей час я тоді нашим хлопцям на «Жираф»… хлопці стояли з тероборони, ВСУшники стояли. Я дзвонив хлопцям і давав координати, тому що там з Вокзальної йшов поворот, і їм не було видно, звідки техніка йшла. Я їм дав координати і через хвилин 5-10 дуже сильні обстріли пішли. Це було десь… Я вам точно не можу сказати, скільки хвилин чи годин, тому що час летів, як одна секунда. Коли я почув, що перестали вибухи, все, тільки гуркіт двигунів був, але вони не їхали, на місці стояли. У той час у мене не було автомату, нам ще не видали зброю.

Я тоді потихеньку вийшов з калітки, побачив, що наші місцеві там крутяться. Я взяв телефон і почав знімати відео. В першу чергу я звертався до сина: «Діма, хлопці, ось що сталось біля мого дому».

Я йому зразу включив відео і от кажу: «Діма, отаке от у нас сталося». Я в долгу не остався, тому що я бачив малесенький результат, який я зміг зробити.

Я продовжував, продовжую і буду продовжувати, поки їх у нас не буде, тому що у мене також діти, жінка, родичі, дуже багато родичів в Яблунці, в Бучі загинуло. Я повинен відомстити – це в першу чергу, а по-друге, ми повинні боротись за Україну, повинні все це відбудовувати і цю нечесть звідси видалить, як пухлину на тілі. Я спершу відмовлявся після того, що зробив, давати інтерв’ю, а потім махнув рукою і сказав, що буду давати. А чому? Тому що в мене двоюрідний брат, сестра живуть в росії. Вони, коли побачили це відео, вони моєму брату дзвонили і казали: «Це Валентин зробив фейк». Вони не вірили цьому, а я хотів доказати – нехай весь світ побачить, що не тільки військові, а й цивільні їм давали такий опір, щоб вони тут більше не появлялись.