Ми зі Слов’янська Донецької області. Нормально ми жили і нікого не запрошували нас звільняти. Син молодший в Сєвєродонецьку був, а тепер цього міста немає. Тепер і квартири немає у сина, і він теж тут, окремо живе. Старший син залишився в Слов’янську, не хоче виїжджати. Ми всі бачили і чули по телевізору, що там відбувається. 

Почався обстріл, влучило у сусідній будинок, і це направило нас на шлях. Ми поїхали. Спочатку молодший син тут зупинився, потім і ми теж поїхали. А додому хочеться.

У нас війна почалась ще в 2014 році у Слов’янську. Потім все відбудувалось, все налагодилось, і знову почалося. Ми бачили це на власні очі, як все було. Я ніколи не думала, що знову буде це переживати. 

Тепер там розбито і в центрі, і по околицям, і дитячі садочки, і лікарні. Я дивуюсь, що є люди, які живуть з рашистами і допомагають їм. Це ж люди корегували. 

В 2014 році я працювала в невеликому колективі - 20 чоловік. Тож 18 з них були за Росію, а двоє - за Україну. Вони не змінились і зараз. Не змінилась думка: ті, які залишились, в основному чекають «асвабадітєлєй». 

Я з ними не розмовляла, не переконувала. Я один раз спробувала, але зрозуміла, що марно: вони зомбовані, їх нічим не переконаєш. Людина кожна вибирає по собі. Я з ними спілкувалась тільки по роботі. 

Я переживаю, що старший син там. Ми всі за Україну. Онук мій до Львова переїхав, і онучки там. Нас розкидало, немає можливості бачитись, тільки телефон. Будинок наш поки стоїть, але чи надовго. Дуже шкода, що нікуди буде повертатись, це більше всього лякає. 

Коли - не знаю, я не тактик, але я вірю, що ми переможемо. Все буде Україна.