Життя в окупації і виїзд з окупованої території - все це для Олени було суцільним жахом. Навіть сільські будинки обабіч дороги ворог спотворив обстрілами до невпізнаваності

Мені 37 років, маю двох дітей – 15 і 11 років. Я працюю вчителем української літератури. Ми з міста Дніпрорудне, зараз у Запоріжжі.

У перший день війни я була вдома. Прийшло повідомлення в групу школи, щоб усі залишалися вдома, бо почалася війна. Спочатку ми не вірили, а потім, коли почали бачити гелікоптери і літаки, переміщення техніки, ми переїхали на дачу.

В місті був хаос, люди все скуповували, почало пропадати світло, перестали працювати банки. Був страх. Техніка зайшла в місто, почалися сирени. Для нас це було дивно і страшно. Чоловіки патрулювали місто вночі від мародерів. 

Ми часто бачили, коли повз наш двір проїжджала важка техніка, було дуже страшно. Ми вирішили виїхати. Грошей нема, зв’язку нема, термінали не працювали. Продукти українського виробництва перестали завозитися, тільки російські. Окупація – це страшне.

Найважче, коли люди зі зброєю тобі говорять на блокпості, що тобі не можна їхати, ходять стріляють в небо. Морально було тяжко, фізично було страшно. Навіть не можеш по дорозі піти в туалет в посадку, тому що там заміновано. По дорозі ми проїжджали села, в яких раніше були, - вони зараз розвалені. 

Домашніх тварин у нас не було. Але коли ми приїхали сюди, я пообіцяла своїй меншій дитині купити кролика. Ми купили. І він зараз з нами.

Складно прогнозувати, коли буде закінчення війни. Я особисто вірю в Збройні Сили України, більше ні в кого не вірю.

Я вірю в перемогу. Вірю в те, що я повернуся додому і буду втілювати ті проєкти, які не зробила до війні. Я громадська діячка, в мене є громадська організація.