Ми жили в селі, нас війна там застала, і я поїхала. А діти жили в Авдіївці. Коли сильно почали в них стріляти, вони жили в Очеретиному. Роботи не було, нічого не було, виживали потихеньку. 

Дуже тяжко було дізнатися про війну. Ніхто такого і подумати не міг. Росіяни почали по всім об’єктам інфраструктури бомбити. Побули ми місяць, але почалися тяжкі обстріли, і ми поїхали: донька, я і ще дві знайомі. Найняли таксі й поїхали до Дніпра, а звідти потягом - в Естонію. Працювали там п’ять місяців, заробила гроші. 

В цей час мій цивільний чоловік лікувався у Дніпрі в психіатрії, бо він попав під обстріли на роботі і дуже тяжко це все переніс. Я його забрала, як повернулась з Естонії, і ми жили в Кропивницькому. 

В мене там онучечка була, а потім перевели її роботу у Дніпропетровську область. І я за ними приїхала. Правнучок в мене. Оце сидим тут, я дві тисячі «переселенських» отримую, пенсію ще не оформила. У чоловіка пенсії ще нема, бо він молодший від мене. Ще кума приїхала до нас. Ми зараз всі разом живемо, дякуємо їй. Як були гроші, то ми орендували квартиру, а зараз грошей немає, то живемо в куми. В хаті світла немає, дверей вхідних толком немає. Дуже тяжко, але стараємося вижити. Віримо в наших хлопців і в те, що буде все добре. 

Хочеться, щоб швидше війна скінчилась і наші дітки повернулися додому.