Валентина Володимирівна згадує, як рано вранці до її будинку постукали. Приїхав син із Чернігова разом із родиною. Усі, зібравшись у її хаті, розуміли, що це не просто візит - вони шукали безпечний прихисток. Життя у селі перетворилося на виживання. Російські танки проїжджали трасою, стріляючи на всі боки. Валентина Володимирівна спостерігала за цим із даху свого будинку. Попри постійні обстріли й вибухи, вона не втрачала духу. Її погріб був запасом їжі для родини: консервація, варення, овочі.