Михайло зустрів повномасштабне вторгнення в Олешках. Почали вибухати склади, йшла атака на аеродром. Над головами летіли ракети, небо прорізали звуки бою. Перші години всі були в шоці, але швидко зрозуміли: треба діяти. Михайло пригадує, як ворог довго не міг закріпитися, як наші відчайдушно билися біля Антонівського мосту, як росіяни бомбили навіть власні гелікоптери через хаос у лавах. Бачив розстріли ворогами швидкої допомоги, цивільних машин, мертвих лікарів.

Після всього пережитого Михайло хоче залишитися в Україні й бути корисним. Каже, що втратив ілюзії, але не віру в людей. Планує займатися волонтерством або роботою, пов’язаною з безпекою - не обов’язково у формі, але обов’язково з користю.