Окупанти розграбували у Малинівці все, що можна – навіть дитячі речі і олівці. Марія Петрівна випадково натрапила на їх «склад» і допомогла речами багатодітній родині

Ми поїхали з Малинівки вже аж у квітні. Спочатку виїхала молодь, ті, у кого маленькі дітки. А ми, пенсіонери, вирішили вдома сидіти. Гуманітарну допомогу нам давала сільська рада раз на тиждень: хліб, крупи і ще щось. Ми жили якраз у тому будинку, де була сільрада. 

Світла не стало, бо повалили всі стовпи. Води теж не було. З магазинів усе розікрали чеченці. Винесли навіть олівці. Вони мешкали недалеко від нас, і ми боялися навіть дивитися в ту сторону. Але поки ми там жили, то вони стріляли кудись далі. 

Десь у степу їхні танки стояли. Що вони там робили – невідомо. Потім почали нас дуже обстрілювати, і стало неможливо там перебувати. Тоді ми з чоловіком теж виїхали. Солдати наші там стояли. Вони нас підбадьорювали, розмовляли з нами. А потім прийшли і сказали, щоб ми негайно звідти їхали, бо вночі буде щось страшне. Хоч у нас машина й поганенька, але ми швиденько в неї завантажили деякі речі та поїхали. Добралися в Успенівку, переночували й поїхали на пропускний пункт. Звідти всіх вивозили на Запоріжжя. 

Пізніше ми приїздили додому, бо хотіли дещо забрати. Ні кіз, ні свиней, ні курей уже не було. Де вони поділися – не знаю. У будинку, в кухні та в погребі все перевернуте. Ми хотіли ще там залишитися, але який сенс? Там постійні обстріли…

Від нас недалеко стояв будинок. Я туди пішла - там ковдри й інші речі з магазину з етикетками валялися. Пакети росіян з-під сухпайків розкидані. Вони там спали та їли. А в одній кімнаті були двері зачинені, але не замкнені. Я туди зайшла – а там уся кімната під стелю забита чорними пакетами. Подивилася, що в них. Виявилося – дитячий одяг. Новий, із магазинів. Я швидко все зачинила, прийшла додому. 

На нашій вулиці через дорогу живуть дуже бідні люди. У них багато дітей. Я пішла туди, організувала дівчат. Сказала: «Тільки-но почне смеркатися – приходьте до мого дому. І беріть із собою мішки». Прийшли вони, і я їх туди повела. Відчинила двері, розв’язала один вузол і показала, що там. Вони зраділи новим речам. Попросила їх поводитися тихо. Бо, не дай Боже, почують чеченці - то постріляють усіх. Сказала їм дочекатися темряви і йти іншою дорогою, щоб ніхто не помітив.

А потім я бачила, як ті дітки йдуть, гарно вдягнені. У мене сльози були на очах. Хоч одну добру справу я зробила. 

Води не було, бо не стало світла. І зараз там немає ні світла, ні води. Ніхто його не ремонтує, бо росіяни недалеко стоять. Туди бояться їхати. Ми все збираємося туди навідатися, але страшно. Уже підходять холоди, потрібно забрати теплий одяг. Але я не знаю, чи там щось лишилося. Будинки розграбовані. 

А ще такий був випадок. Я ходжу у дворі, а БТР їхній стоїть коло двору. Вони там товчуться, але до нас не заходять. Один хлопець каже: «Женщина, дайте воды напиться». А я йому: «Може, тобі й поїсти дати?» Він відмовився. 

Я запитала, як же він сюди потрапив. Відповів, що він студент і їм запропонували поїхати на якусь операцію. Він погодився. А коли їхав, то його мама дуже плакала. Вона працює вчителькою. 

Ми зараз мешкаємо у Запоріжжі на квартирі. А що буде далі – не знаємо. Днями хотіли поїхати додому, та все ніяк не зберемося. Телефонуємо знайомому солдату, а він нам каже, щоб сиділи на місці. Навіть не знаю, коли ми повернемося додому, щоб хоч одним оком подивитися, що там коїться. Не встигли одяг теплий забрати, а тепер ходимо в літньому. Копійки, що в нас були, ми вже витратили. І тепер сидимо без грошей. Але додому все одно збираємося, тільки не знаємо, коли... 

У новинах розповідають про успіхи нашої армії – це нас бадьорить. Чекаємо, що незабаром росіян виженуть. Не може такого бути, щоб не вигнали!  Хотілося б на зиму потрапити додому. Нам з чоловіком уже за 70 років. Якби зайти у свою хату й там ще пожити спокійно, без стрілянини – ото і все майбутнє. А дітей дуже шкода. Як погляну на них, то сльози котяться. Вони молодці: якусь роботу роблять і збирають кошти на ЗСУ.