Наталія Іванівна у воєнний час виїжджала з Добропілля і на захід України, і на Дніпропетровщину. Всюди зустрічала людську допомогу і увагу

Я з Добропілля Донецької області. Мені 66 років. Я вже на пенсії. Працюю в Добропільському центрі психологічної реабілітації вихователем. Вчителювала. У мене 47 років педагогічного стажу. Донька одна в Польщі зараз із дітьми, а інша тут. 

Наші діти з центру перебували в Закарпатській області. Їх вивезли, коли почалася війна, і я їздила туди працювати, а тепер повернулася, бо зараз там інші працюють. 

Ми дітей із центру вже готували до евакуації. 22 числа зібрали їм рюкзаки. А потім ввечері сказали, що ми нікуди не їдемо. А вже 24 лютого їх о восьмій ранку вивезли під Київ, а ми залишилися. Ще було одинадцять дітей, і ми з ними працювали до 28 лютого. Звичайно, було страшно. Ми сирену ніколи не чули, а тепер вона почала гудіти. Стали вікна заклеювати. А коли останніх дітей 28 числа вивезли в Івано-Франківськ, ми почали чергувати в центрі. 

Спершу в дитячий садок по сусідству бігали до підвалу, потім використовували правило двох стін. У нас там стояла лавка - ми сідали й чекали, коли припиниться сирена. 

А потім сестри наполягли, що треба виїхати, щоб трошки заспокоїтися. І ми виїхали в Дніпропетровську область. Нас добре прийняли, опікали всі п'ять місяців, поки там були. Люди все нам несли, тому що ми взяли небагато речей. Але прийшлося повернутися, тому що тут у сестри город. Уже тиждень, як ми вдома. 

Страшно було виїжджати. Коли я приїхала до дітей у Закарпатську область, то почала їм розповідати, що коїться в Добропіллі, в Бахмуті. У них були такі очі, наче я їм розповідаю небилиці. Було важко усвідомити, що діти виїхали з Добропілля й незрозуміло, коли вони повернуться у свою домівку. Вони в нашому центрі й по року були, а деякі – по два. 

У першу чергу шокує жорстока реальність. Я бачила у фейсбуці та вайбері, коли в нас розбомбили будинок, а потім ще три. А тепер я повернулася, і коли їду маршруткою і бачу їх у реальності, то душа розривається. 

Уже два місяці минуло, а до цих будинків навіть не торкнувся ніхто. Там здоровенна вирва. І я собі думаю: «Ми просто дивимося, а який стан у людей, що там жили?».

Зворушила доброта людей там, де ми були. Ми наче потрапили до великої сім’ї. Усі віталися до нас, знали, як нас звати. Люди приходили до нас просто поговорити, відволікти від негативних думок. 

Усе було так організовано в Новомосковському районі, що нам навіть сам староста привозив за 25 кілометрів гуманітарку. Її чітко кожні десять днів видавали. Нас там було 60 переселенців. А коли приїхали сюди, то нам теж видали гуманітарну допомогу – буквально через три дні. 

В мене біль у серці. Мої внуки й донька живуть у Польщі. Старший вже в одинадцятому класі - щодня просить матір, щоб вона його привезла знову в Україну. У десятому займався і в польській школі, і тут онлайн, а тепер - тільки тут. На батьківщину вони дуже хочуть. Переживаю за них. Внучки ще малі: одній шість років, іншій - три, а старші вже розуміють, що дім - є дім. 

Я думаю, що до грудня у війні буде великий перелом. Але війна, напевно, до середини наступного року буде. Надіємося, що до зими більшість територій України буде звільнена. 

Хочеться, щоб були щасливими діти, щоб було мирне небо, всі були здорові, а діти, які були змушені виїхати, повернулися. Щоб Україна допомогла відбудувати зруйновані будинки й щоб усе було добре в людей.