Калініченко Анна, 11-в клас, Старобільський фаховий коледж Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля

Вчитель, що надихнув на написання — Микитенко Антоніна Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це не лише фізичний конфлікт, але й глибока внутрішня боротьба. Протягом тисячі днів я пережила безліч різних емоцій. У перший день війни я геть не могла повірити у те, що це відбувається насправді. Звичайний плин життя випадково зупинився. Я пам'ятаю, як читаючи новини, у мене текли сльози. Ніхто не розумів, що трапилося. Ми всі намагалися осмислити нову реальність. Я бачила, як мої батьки намагалися заспокоїти нас серед сильного хаосу.

Час минав, і ми освоїлися в новій країні, куди переїхали через активні бойові дії. 

Чужа домівка вже не відчувалася чужою. Ми почали адаптуватися і шукати нові можливості. Долучившись до волонтерів, ми намагалися допомогти армії хоч таким чином. Постійні донати давали змогу почуватися потрібним і вільним. Я познайомилася з новими людьми, які також шукали спосіб підтримати один одного.

Війна нещадить нікого, і хоча нашу родину втрати минули, сльози продовжували литися, читаючи стрічки новин. У ці моменти я усвідомила цінність людського життя і важливість підтримувати одне одного. Серед трагедій прокрадається надія.

1000 днів — це не лише про втрати, але й про перемоги. Я навчилась цінувати прості речі: спокій, спілкування, миті тиші.

Віра у краще майбутнє допомагала почуватися на плаву, навіть коли здавалося, що виходу немає.

Я зрозуміла, що важливо боротися не лише за себе, а й за тих, хто поряд. Кожен день дарує нові можливості, нові виклики, і в цих випробуваннях я знаходила сили рухатися далі.

Після всіх цих переживань я також зрозуміла, що важливо мати мету. Спочатку це було просто виживання, але з часом почали з'являтися мрії, які спонукали нас рухатися вперед. Я почала писати про свої враження, про людей, яких зустріла, про боротьбу, що точилася в моєму серці. Це стало терапією, способом поділитися своїми думками й емоціями. Я дізналася про силу слова, яке може об'єднувати, підтримувати та надихати.

Спілкуючись з іншими, я зрозуміла, що ми не самотні в своїх переживаннях. Історії інших людей допомагали мені знайти своє місце в цьому світі. Ми ділилися досвідом, надією, іноді й сміхом, що дуже цінно в часи криз. Ці моменти спілкування допомагали зняти напругу, хоча б на мить.

Згодом я почала займатися проектами, які підтримували дітей, які постраждали від війни. Це дало мені нову мету і натхнення. Я бачила, як важливо допомагати тим, хто найбільше потребує. Вони також мали право на щасливе дитинство, незважаючи на обставини. Кожна посмішка, яку я бачила на їхніх обличчях, була для мене великою винагородою.

Важливо також згадати про тих, хто не витримав тягаря війни. Їхня пам'ять живе в наших серцях, і я щодня намагаюся зробити так, щоб їхні жертви не були марними. Я стала частиною спільноти людей, які працюють над відновленням, підтримкою і допомогою тим, хто втратив все. Це зміцнило мою рішучість і бажання зробити світ кращим.

Зараз я вірю, що навіть у найтемніші часи можна знайти промінь світла. Я готова боротися за мир, за людей, за нашу спільну мрію про краще життя.

Ця війна навчила мене цінувати кожен момент, кожну посмішку та кожну добру справу. Ми сильніші разом, і разом ми здолаємо всі труднощі. Зараз я знаю, що важливо не лише переживати, а й діяти, підтримувати інших і не втрачати надії. Кожен день — це новий шанс змінити світ на краще.

Я відчуваю, що ця боротьба формує не лише наше майбутнє, але й наше сьогодення. Ми маємо право на мрії, сподівання і щасливе життя, яке не зможе забрати жодна війна. Важливо пам'ятати, що разом ми можемо змінити наші обставини, створити простір для добра, любові та миру. У цьому процесі я знайшла свою силу і своє покликання — бути голосом для тих, хто його не має, підтримувати надію та боротися за правду.