Тимошенко Людмила, вчитель, Державний навчальний заклад «Херсонське вище професійне комерційне училище»

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я ніколи не забуду ранок 24 лютого 2022 року! Він назавжди випалений у моєму серці і закарбувався у пам'яті мільйонів українців. Він став межею між «до» і «після». Весь світ завмер в очікуванні.

Звичайний ранок перетворився на початок нової, жахливої реальності. Війна прийшла в наш дім.

Початок дня. Поспішаючи на роботу, не підозрюю, що він змінить все моє життя. Дорогою з Олешок у Херсон перед Антонівським мостом спостерігаю незвичайне скупчення машин на заправках. Закралася думка, що щось не так. Але розум відмовляється вірити в найгірше.

«Можливо, знову якийсь колапс із паливом», — сказала я чоловікові, намагаючись заспокоїти саму себе. Тривога наростала з кожною хвилиною.

Раптом задзвонив телефон. Голос колеги тремтів: «Росія напала на Україну. Це війна!». Ці слова прозвучали як грім серед ясного неба. Моя країна, моя родина в страшній небезпеці. Як це можливо? Чому? За що? Що робити? Тисячі питань вирували в голові, але відповідей не було.

Ми з чоловіком перезирнулися, не в змозі промовити ані слова. В очах - божевільний страх і розгубленість. 

Рідне училище зустріло мене мертвою тишею. Учнів немає. Поодинокі техпрацівники радять їхати додому. Як повернутися в рідні Олешки? Адже там дочка, яка спить після нічної зміни, внучка і моя старенька сліпа маломобільна мама.

Мої думки розриває вибух бомби. Починалася страшна пожежа, яку видно з вікон нашого навчального закладу. 

Дорогою додому бачу паніку, затори, метушню людей. Місто наповнює жахливий звук сирени. Центральними вулицями Олешок їдуть танки. Чути звук літаків і постійну перестрілку. О 14:00 починається бій на Антонівському мосту.

Горить все, і навіть ліс. Купа розстріляних машин, понівечена техніка, трупи людей, розірвані тіла. Страх паралізує. Все життя пролітає перед очима.

Окупація прийшла раптово, перетворивши наше життя на суцільне жахіття. Зникли світло, газ, вода. Ми опинилися у середньовіччі, де кожен день — це боротьба за елементарні речі. Приготування їжі перетворилося на справжній квест: ми пекли хліб на мангалі, варили суп на вогнищі у дворі.

Кожен шматок їжі ставав на вагу золота. 

Найстрашніше — це постійний, всепоглинаючий страх. Страх за рідних, за себе, за майбутнє. Кожен звук, кожен шурхіт змушував серце завмирати. А коли чули гуркіт танків чи постріли — здавалося, що ось він, кінець. Особливо моторошними були «візити» окупантів. Вони вривалися у будинки без попередження, нишпорили кімнатами, перевіряли документи. Одного разу вони прийшли до нас.

Я ніколи не забуду той момент, коли солдат увірвався до кімнати, де лежали наші телефони. Серце завмерло, бо там був наш зв'язок зі світом. На щастя, чоловік встиг сховати їх. Але той холодний піт на спині відчуваю і досі.

Найжахливіший момент настав, коли я проводила онлайн-урок. Раптом побачила, як величезний танк розвертає свою башту прямо на наш будинок. Час ніби зупинився. Я закам'яніла. В голові промайнула лише одна думка: «Це кінець!» Закричала несамовитим голосом, і ми всі упали на підлогу, закривши голови подушками.

Серце гупало так сильно, що, здавалося, от-от вискочить з грудей. Кожна секунда тягнулася вічністю. Я молилася, як ніколи в житті, благаючи Господа про порятунок.

І сталося диво — танк проїхав повз. Можливо, він просто не зміг розвернутися на нашій вузькій вуличці. Але для нас це було справжнім чудом, подарованим життям.

6 червня 2023 року принесло нове випробування — підрив Каховської ГЕС. Вода прийшла несподівано і стрімко, вона прибувала з кожною хвилиною. Здавалося, що ось-ось вона поглине весь будинок.

Ночами я не спала, постійно перевіряючи її рівень. Кожен сантиметр прибуваючої води відгукувався болем у серці — ще трохи і ми втратимо все.

Течія настільки сильна, що зносить все на своєму шляху. Навколо лунають жахливі звуки: ревуть корови, кувікають свині, собаки не виють — вони плачуть, як діти. У стіни будинку вдаряються різні предмети: чиїсь балони, бочки, дрова. З річки доносяться потужні вибухи — все, що було заміновано, зносить водою і вибухає. Люди кричать, благаючи про допомогу.

Тварини виють так, що закладало вуха. Мабуть, відчували початок кінця. Ми опинилися в епіцентрі апокаліпсису.

Коли вода почала заливати наш будинок, паніка охопила всіх. Що робити? Куди бігти? Як рятувати найнеобхідніше? Друзі-рибалки прийшли на порятунок. На своєму маленькому гумовому човнику перевезли нас у багатоповерхівку.

В одній кімнаті опинилося 16 людей, з них четверо зовсім маленьких дітей.

Та попри все наші думки торували шлях до заповітної мети — ступити на вільну українську землю. Коли стало зрозуміло, що залишатися далі неможливо, ми вирішили тікати. Але як? Навкруги вода, небезпека, окупанти. Наш сусід Саша став справжнім янголом-охоронцем і нашим рятівником. Він запропонував вивезти нас на своєму маленькому човні.

Глибока ніч. Холодна вода, в яку ми занурені по груди. Штовхаємо перевантажений човен. Маломобільна мама і онука в човні, а ми — у крижаній воді. Кожен метр давався неймовірними зусиллями.

Коли вийшли на велику воду, почався справжній жах: вітер, дощ, хвилі заливали човен. Ми балансували на межі життя і смерті. А потім — стрілянина. Ховалися за деревами, чіпляючись за гілки і молилися. Не знаю, скільки кілометрів ми йшли вздовж берега. Коли побачили на протилежному березі Херсон, увімкнули на телефоні своє місцезнаходження і почали кидати сигнал SОS на усі канали, усім знайомим.

Приблизно о дев’ятій ранку нас запеленгували та врятували наші військові і представники МНС. Ми не могли повірити, що вижили.

Згодом дізналися, що всі, хто намагався перепливти Дніпро після нас, були розстріляні. І хоч кожен метр цього шляху був сповнений небезпеки, та бажання жити вільно на своїй землі було сильнішим за страх.

У Херсоні почалося болісне відродження - без житла, речей, коштів… Але поряд була підтримка -  мої колеги, друзі, знайомі, які огорнули мене  своєю опікою, допомогою і любов’ю.  Серце щеміло: я не одна!

Зараз ми — переселенці на Черкащині. Нове місце, нові люди, нове життя. Дуже важко і болісно починати все з нуля.

Кожен день приносить нові виклики: як знайти роботу, де жити, як адаптуватися. Але ми не здаємося. Війна навчила цінувати найпростіші речі. Тепер я знаю: поки є можливість спекти хліб, є і надія на майбутнє.

Часто прокидаюся вночі від жахливих сновидінь. Бачу воду, яка підступає до горла, чую постріли. Але потім відкриваю очі і розумію — ми вижили. Ми тут. І це головне.

Ця історія — не лише про жахіття війни. Вона про силу людського духу, про незламність і віру. Ми втратили дім, але зберегли найголовніше — один одного і надію. Кожен новий день для нас — це маленька перемога. І поки б'ються наші серця, поки ми разом — ми непереможні.

Війна змінила нас назавжди. Але вона не зламала нас. Ми вистояли, ми вижили. І тепер наше завдання — жити.

Жити за себе і за тих, хто пожертвував своє життя заради нашого, хто не зможе більше побачити своїх рідних. Бо життя — це найбільший спротив війні. І ми будемо жити, любити, творити. Бо ми — українці. І ми незламні. Ми були, є і будемо вільним народом. Хай Господь Бог допоможе нам здобути таку омріяну, сльозами омиту Перемогу! Слава Україні! Слава воїнам ЗСУ!