Тучкова Єлизавета, 14 років, Половинкинський ліцей Старобільської міської ради Луганської області

Мені було 7 років, коли я почула слово «війна» у своїй родині. Його промовив тато.

Пам’ятаю перелякані матусині очі, швидко кинутий на мене погляд і мовчання…

Одразу я не зрозуміла всієї ваги цього слова. Лише коли всі почали про війну говорити: дорослі, друзі – мені стало страшно. Дехто казав, що його вона не зачепить, а декому здавалась чимось фантастичним, як історії в книжках. Але війна торкнулася всіх і кожного. Здається 5 літер, але скільки в них болю та страждань.

Чітко було чути постріли та вибухи. Через наше село щогодини проходила військова техніка, часто літали гвинтокрили та літаки. По вулицях ходили люди з автоматами, і це вже було не дивно, а лячно.

Мої батьки сприйняли цю новину дуже серйозно. Удома в повітрі повисла напружена атмосфера розгубленості та розпачу. Тато з мамою боялися, це було видно по хвилюванню, поведінці:вони часто переглядалися, спілкувалися пошепки. Більше мовчали, нерідко розмови стихали, коли я заходила до кімнати. Тільки тепер розумію чому: батьки не хотіли налякати мене (берегли мою психіку).

Пригадую, як допомагала рідним збирати теплі речі та зносити їх разом з водою в підвал. Мама тихцем складала документи та аптечку в дорожню сумку, тому що невідомо було, де ми опинимося завтра.

У селі швидко з’являлися незнайомі люди, у школі – діти. Навіть до мене в клас прийшла новенька, яку називали переселенкою. Євгенія виглядала сумною, в очах читався жах. При кожному гучному звуці вона здригалася, шукаючи порятунку, та тулилася до вчительки.

Від неї я дізналася про події, які відбуваються всього 60 км від нас. Зі сльозами на очах поділилася вона про жахіття: смерть невинних, кров, руїни.

Тато пояснив мені значення слова «переселенець». Люди тікали подалі від лиха, оселяючись у рідні, бо не було іншого виходу.

Життя – одне, ніхто не має права забирати його.

Дякуючи Богу, мою родину це лихо обійшло стороною. Шкода, що не всі питання вирішуються у спілкуванні. На жаль, найлегше схопити зброю, з кулаками ринутися на людину, відстоюючи свою думку. У цей момент ніхто не задумується про наслідки, про втрати. А як хочеться, щоб панував мир, щоб кожен мав можливість жити повноцінно, ходити до школи, не озираючись, не прислухаючись щомиті.

Мир – це найцінніше, що в нас є!