Людмила вірила, що виїжджає всього на пару днів, проте змогла навідатись додому лише через вісім місяців. Її село вже було не впізнати

О пів на п’яту почали бомбити село дуже сильно. А біля першої години дня прийшли наші українські солдати і сказали, що потрібно виїжджати, якщо є змога. У нас була машина, і ми виїхали на Миколаївщину з дітьми, племінником і сестрою двоюрідною. 

Дуже тяжко бути далеко від домівки. Рідні і знайомі всі роз’їхались по різних куточках. В нашому селі було більше двох тисяч населення, але залишилось 16 людей. Решта роз’їхались за кордон і по Україні, тільки по телефонам спілкувались. Дуже тяжко це. 

Нам допомагали волонтери з Миколаївщини. На початку з місяць були проблеми, а потім налагодилось і було нормально. Ходили заробляли самі, допомагали людям, і люди давали то продукти, то гроші. Так ми і виживали. 

Шокували обстріли. Адже може в любий момент прилетіти. За своїх рідних дуже переживала, за дітей. Ми беззахисні, немає де заховатись - це дуже гнітюче. 

Коли ми виїжджали, село дуже сильно обстріляли. Хати горіли, ми в погребі сиділи. Ніяк не можна було не виїжджати. Ми їхали вже повз побиті машини і трупи на дорозі. Усі виїжджали з Херсону через нашу трасу, Дорога життя її називаи. Ще днів сім виїжджали через наше село, а потім його окупували росіяни, і ми не могли повернутись туди.

Знайомі чоловіка поселили нас у себе в комплексі для відпочинку. Потім ще до нас приїхали родичі, 16 чоловік було з села. Ми жили там в будиночках вісім місяців. Далеко не хотілось виїжджати - все-таки вірилось, що нас скоро звільнять і ми повернемось додому, до хат своїх. Але до цих пір ми ще не там.

Я не працюю, я волонтерю. Допомагаю дівчатам плести сітки і робити окопні свічки. 

Перший раз ми повернулись додому через вісім місяців. Там побите все, але більш-менш вцілів будинок. Все побито і немає нічого в хаті - пусто.

По сусідству хат немає - побиті, попалені. Всього, мабуть, хати три залишилось. Ми як виїжджали, нам сказали, що через два-три дні повернемось. Ми не взяли з собою кота і собаку, але потім приїхали в село і знайшли їх. Було дуже зворушливо, що вони чекали нас і дочекались. Ми забрали їх з собою і вони тут, біля нас. 

Хочу, щоб була вільна країна, нарешті перемога і мир наступив. Щоб у дітей було дитинство, яке в них вкрали: ні навчання, нічого в дітей немає. Навчаються онлайн, друзів немає ні у однієї, ні у іншої. Хочу, щоб нарешті війна закінчилась, повернулись усі люди до своїх домівок, щоб мир настав. І більше нічого не хочеться.