Валентина Касьянова | Захарівка

"По нас цілилися, по дітях"

Через масовані обстріли та бої тисячі сімей з дітьми з прикордоння Харківщини вимушено залишити власні оселі. Люди, які провели під обстрілами в підвалах багато тижнів поспіль і планували пережити війну вдома, наважуються на виїзд, взявши мінімум речей та документи. Навіть подекуди доводиться полишати домашніх тварин. Матеріал Радіо Свобода.

37-річна Валентина Касьянова – багатодітна мати. Вони з чоловіком Олексієм виховують шістьох дітей: найстаршому, Микиті, – 18, наймолодшому, Матвію, – три. У селі Захарівка Вовчанської громади, розташованому за 10 кілометрів від кордону з Росією, родина жила у власному великому будинку, як розповіла Валентина.

Мали все, що треба – сад, город, корову і вигін для її випасання. Усе це забрала в них війна.

Родина Валентини Касьянової, переселенки з Харківщини

Обстріли села розпочалися одразу в день повномасштабного вторгнення Росії. 24 лютого 2022 року, згадує жінка, вона була в куми, а чоловік – з дітьми, коли почули перші вибухи.

«Це було жахіття… Я побігла додому. І над нами почали літати літаки, вертольоти. Вони літали низько, прямо над будинками. Ми це бачили на власні очі. Ледь крилами не зачіпали димарі… Одного разу чоловік вийшов на город і каже: літак так низько летів, що я думав, зачепить і садок, і дроти. На літаках була червона зірка. І летіли вони з російського боку – їх бачило все село», – згадує Валентина.

Уже невдовзі люди в Захарівці та сусідніх селах побачили на вулицях російську військову техніку. Російські солдати зайняли школу в сусідній Іванівці, де навчалися діти Валентини. Кілька сіл опинилося в окупації.

Евакуація Валентини з чоловіком і дітьми, 15 травня 2024 року

«Ішла вулицями техніка, ці всі БТРи із «зетками» їхали в бік Куп’янська і з гармат цілилися по вікнах, неначе тут якісь бандити живуть. По нас цілилися, по дітях – я бачила кулемети, націлені на наші хати. Діти ще вчилися в школі – то солдати залишилися в школі, контролювали, хто заходить. Я заходила по дітей – вони вимагали документи, перевіряли сумки. З місяць-півтора вони постояли у нас. Поміняли прапори на сільраді, будинку культури, на школі, навіть на телефонній вежі», – розказує жінка.

"Найбільше солдат РФ базувалися в селі Приколотному, - каже Валентина. - А у Захарівці ходили по хатах «з обходом» – перевіряли документи, шукали зброю й українських військових".

«Вони заходили й до нас. Ми злякані, звичайно, були. А діти не розуміли, що відбувається. Запитували, чи ми багатодітні. Я кажу: «Так, багатодітні, все добре, ніхто нас не ображає, отримуємо виплати». Казали, що приїхали нас визволяти. Тільки ми так і не зрозуміли, від чого «визволяти», – каже Валентина.

Життя на лінії вогню

"Окупанти вийшли із Захарівки та інших прикордонних сіл у вересні 2022-го, коли сили ЗСУ звільнили Харківщину. Російські солдати втекли разом із технікою тією ж дорогою, що й заходили", - згадує Валентина.

Село опинилося під масованими обстрілами армії РФ. Неподалік від них вбило жінку, яка вийшла зустрічати з роботи сина. Чимало хат понищили обстріли.

Евакуація родини Валентини, 15 травня 2024 року

Валентина каже: російські солдати перебили лінію електропередач, після чого в селі зникло світло. Довелося придбати електрогенератор. Магазин у селі зачинився, тож щоб купити продукти, доводилося велосипедом їздити за 12 кілометрів.

«А щоб гроші зняти з карток, нам доводилося їздити на велосипедах в Бурлук – а це майже 50 кілометрів від нас. На старшого сина залишали дітей і їхали, бо треба було зняти гроші й купити харчі», – згадує переселенка.

Діти Валентини Касьянової Ярослав і Тетяна

Медикаменти селянам видавали як гуманітарну допомогу. Привозили на фельдшерський пункт – лікарка роздавала між родинами. Через те, що в погребі було волого, діти весь час хворіли, отож останнім часом вже й не ховалися в погріб – сиділи в хаті.

"Від одного з «прильотів» ледь не постраждав чоловік", - говорить Валентина.

«Коли був приліт у кума, мій чоловік дивом лишився живим. Його врятувало те, що він впав на землю. Над ним прямо просвистіло. На нього летіли осколки. Потім ми знайшли ті осколки в себе на вигоні – сантиметрів з десять», – розповіла вона.

Евакуація багатодітної родини, 15 травня 2024 року

У середині травня 2024 року ситуація погіршилася: у напрямку Захарівки летіли російські фугасні авіабомби та безпілотники. Родина ховалася в підвалі, доводилося всім разом там ночувати.

«Ми з чоловіком садили кабачки, а дрон завис над нашим городом, якраз над дітьми. Діти стали, завмерли. А він покрутився і хотів летіти в бік Білого, але раптом став падати. Стовп диму, як він падав, бачили багато людей. Сусіди лишилися живі-здорові, бо вони вчасно впали на землю й закрили голови рухами», – говорить Валентина.

Виїзд та адаптація

До великої війни в Захарівці мешкало близько пів тисячі людей. Однак, починаючи з 24 лютого 2022 року, більшість виїхала. Жінка не думала, що і її сім’ю спіткає така ж доля. Але родичі чоловіка вмовили більше не ризикувати собою. Вибравши момент затишшя, 15 травня Валентина подзвонила до поліції – там їй дали номери волонтерів. За пів години сім’ю вже забрала машина.

Евакуація родини, 15 травня 2024 року

«Ми вже були зібрані. Документи взяли, дітям перевдягтися взяли. А більше нічого. Діти навіть не встигли поїсти вдома. Домашніх тварин довелося лишити, три собаки… Корову ми ще раніше продали», – згадує Валентина.

Спершу родину привезли в транзитний центр для переселенців, де їх погодували й видали найнеобхідніші речі. Потім поселили в гуртожиток в Харкові. Валентина оформила «переселенські» на себе, чоловіка й дітей, але грошей поки не отримували – виживають завдяки гуманітарці. Старший син, 18-річний Микита, шукає роботу.

«Ми лише починаємо оговтуватися від цього. Діти тільки-тільки починають гуляти з іншими дітьми. Ніде не збираємося. Я тут народилася, діти мої тут народилися, я Україну не кину – я тут і помру. Може, з допомогою волонтерів нам знайдуть дім. Надія одна: щоб все це скоріше закінчилося, і повернутися в рідний куточок. Старші реагують більш спокійно, а менші все ще лякаються, коли повітряна тривога.

«Не переживайте, все добре, то наші хлопці відбивають атаки», – кажу їм. А діти кажуть: «Якби скоріше «рашисти» пішли геть, і ми б жили собі, як раніше», – розповідає Валентина.