Я вчителька української мови і літератури. До війни життя було повноцінним. Спілкувалась з дітками в школі за партою, навчала їх і бажала вчитись сама. Приділяла роботі максимум уваги. Багато маю випускників, які в лавах ЗСУ захищають Батьківщину. 

Перший день війни був жахливим. Це було дійсно страшно - ми думали, що це чийсь злий жарт. Коли переконалась, що це правда, побачила, почула, то було дуже жахливо.

Частина міста зруйнована: житлові будинки, лікарні, школи, дитячі садочки. Здоров’я немає, постійно бувають емоційні нервові стреси. Постійне очікування жахіття і призвело до бажання виїхати.

Зараз я у Львівській області. Там є мої рідні брати, сестри - ближче до своїх поїхала. Було дуже важко покинути рідний дім. Нам щомісячно надавали гуманітарну допомогу і зараз продовжують надавати, тут проблем не було ніяких. 

Шокує, що знищують всю інфраструктуру і не думають про мирних мешканців. Ці бездумні плани призводять до того, що люди залишаються без нічого. 

Племінниця залишилась без житла, іншого племінника жінка виїхала з дітками далеко за межі країни - нічого гарного. Всі роз’їхались якнайдалі, щоб убезпечити себе. 

Приємно, коли надають допомогу, будівельні матеріали тим, хто постраждав. Сусіди, які бачать труднощі, допомагають один одному. Воду, якої в місті немає, намагаються підвезти людям, які не можуть самі тягати баклажки з водою. Стали не просто думати самі про себе, а допомагаємо тим, хто потребує.  Ще в нас у місті діє волонтер відомий, Іван Суботін, їздить в гарячі точки і вивозить людей, евакуює під бомбардуванням, під вибухами. Людина з великої літери. 

Вірю в те, що все закінчиться перемогою України.