Жакунець Вікторія, 11 клас, Чорноплатівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів імені Миколи Новомирського

Вчитель, що надихнув на написання — Хилько Ірина Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це слово, яке викликає безліч емоцій: страх, гнів, відчай, але також і мужність, стійкість і надію. Ось уже 1000 днів моя країна переживає цю страшну реальність. За цей час кожен із нас пройшов свій унікальний шлях - шлях випробувань, втрат і змін. Мій власний досвід не є винятком.Спочатку було важко усвідомити, що війна увійшла у наші домівки. Я, як і багато інших, почувалася розгубленою і безсилою перед безжальними подіями. У перші дні, коли небезпека здавалася всюдисущою,кожен постріл чи вибух були схожі на удар, який не лише руйнує будівлі, але й розбиває наше мирне майбутнє. Але з кожним днем ми починали звикати до цієї нової реальності. Люди навколо мене знаходили в собі неймовірну силу: волонтери допомагали армії, медики рятували життя, звичайні громадяни збирали допомогу для тих, хто втратив усе. 

Я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи люди здатні бути світлом для інших.

Мій шлях війни був наповнений не лише трагедіями, але й моментами глибокої єдності та співчуття. Я бачила, як сусіди, які раніше ледве віталися, почали обʼєднуватися, допомагаючи один одному з їжею, теплом та моральною підтримкою. Навіть моя бабуся ділилася продуктами харчування та господарськими товарами з нашими сусідами, оскільки, вона в нас запаслива людина, яка завжди любить купувати на майбутнє. Чужі люди ставали справжньою родиною, і це давало надію на те, що після закінчення війни ми відбудуємо не лише наші міста, але й наші душі. Але не кожен з нас зможе повернути для себе чоловіка, сина, доньку, брата, батьків, яких вбила ця клята війна, яка зробила багато дітей сиротами, залишила людей без домівок. Також насильно вивезла багато дітей та дорослих людей до себе на територію, щоб над ними знущатися та катувати. 

Через цю війну, загинуло невинне населення, яке могло ще жити та мріяти про своє майбутнє. Одними з таких є мої односельчани, які поклали своє життя за нашу країну - Бенюк Богдан та Перепелиця Руслан. Богдан ще досі вважається безвісти зниклим, рідним ніхто і нічого про нього не повідомляють. Дядько Руслан був моїм сусідом, він був добрим та завжди на позитиві, йому навіть дали позивний «Позитив», тому що він всіх тримав веселими та не давав нікому засумувати. Він гарно грав та співав пісні, також, мав талант писати вірші.

Колись він пообіцяв мені, що приїде додому та залишить свій підпис на моєму прапорі, який висить в мене на стіні від початку повномасштабного вторгнення, але так і не встиг…

Протягом цих 1000 днів я навчилася багатьом речам. Найважливіше, що я зрозуміла, - це те, що сила народу полягає в його єдності. У найважчі часи, коли здається, що більше немає виходу, ми можемо знайти сили, якщо будемо триматися разом, якщо підтримаємо тих, хто потребує допомоги, і не будемо байдужими до чужих страждань. Кожен день війни — це новий виклик. Але кожен день також приносить нову можливість показати, на що ми здатні як люди. Ми вчимося бути сильними не лише фізично, але й емоційно, стояти пліч-о-пліч, навіть коли все здається безнадійним. Мій шлях війни триває, але я знаю, що він приведе мене до перемоги, як і мою країну. Попереду ще багато труднощів, але разом ми подолаємо все. І коли нарешті настане мир, ми будемо знати, що змогли пройти через найважче і залишитися людьми.

СЛАВА УКРАЇНІ!!!