Єлизавета Миргородська
Комунальний заклад «Старовірівський ліцей Шевченківської селищної ради», учениця 9 класу
Вчитель, який надихнув на написання есе: Григорова Євгенія Миколаївна
«Війна. Моя історія»
Я українка. Народилася в маленькому містечку Куп'янськ, що на Харківщині. Все своє життя я проживала там. Я була щаслива, але…
Того ранку, все вже було інакше. Я прокинулася, як завжди, збиралася до школи. Проте помітивши маму, яка сиділа занепокоєна, з телефоном у руках, я зрозуміла, що щось сталося. Коли мама все ж таки розповіла, що почалася війна, я просто не могла контролювати емоції. Сльози не вщухали, а серце не знало спокою, переживаючи за рідних.
В кімнату ввійшла сестра і розповіла, що чула вибухи. Мама одразу ж наказала нам збирати необхідні речі. Ми зібрались і пішли до бабусі, бо в неї було бомбосховище. Дорогою ми дуже боялися, що почнуть стріляти, але все обійшлось. Одразу ж, як ми прийшли, мені подзвонив двоюрідний брат, я почала питати, як у нього справи. На той момент в Чугуєві було дуже гучно. На відміну від мене, він був спокійним, сказав, що поки все добре, хоча на небі було багато диму. Після закінчення розмови ми почули постріли. Мама одразу ж повела нас в бомбосховище. Сидячи в підвалі, я думала, як до цього все дійшло, але відповіді на це питання я й досі не знаю. Ми просиділи в безпечному місці півгодини, потім повечеряли і сіли дивитися промову президента. День закінчився, я розуміла, що вночі буде ще страшніше. Ми лягли спати в одязі. І не даремно, бо довелося спускатися в бомбосховище тричі.
Пройшов місяць, і кожен день був справжнім випробуванням. Ми робили все, щоб залишитися в безпеці — шукали їжу, бігали до бомбосховища, я навіть намагалася навчатися. Проте важко передати, наскільки це було тяжко. Якщо б не мій хом’як, який завжди був поруч, підбадьорював і був моїм найкращим другом, я б зійшла з розуму.
Одного дня мама сказала, що ми можемо виїхати в Польщу. Я зраділа, але водночас розуміла, що буду сумувати за домом. Ми намагалися вмовити бабусю поїхати з нами, але вона відмовилась, сказала що буде доглядати за моїм хом'ячком Армі. Наступив той день, я вперше їхала в центр міста за довгий час. Міст був трохи зруйнований, ми їхали обережно. Тоді я вперше побачила солдата-«асвабадітєля», він був бридким і нахабним, вимагав показати документи. Коли він їх дивився я глянула на свої руки, вони тряслися від страху. Нарешті, ми поїхали до вокзалу. Автобус приїхав одразу, як тільки ми під’їхали. Коли ми сідали в автобус, бабуся сильно плакала. Тоді я не розуміла чому вона плаче…
Нарешті вирушили в дорогу. Ми їхали через Донецьку область, було дуже страшно. Я бачила машини із написами «Діти», у склі яких були отвори від куль. В Слов’янську до нашого автобуса зайшов наш захисник, він почав жартувати, щоб нам стало трішки спокійніше. Ми поїхали далі. Дорогою я бачила наших хлопців: сильних, сміливих, красивих. Коли ми були в Дніпрі я відчувала полегшення. На вулиці була ніч і було дуже гарно.
На кордоні ми стояли не довго. Поляки роздавали їжу, SIM-карти та просто допомагали чим могли. Дорога була довгою і виснажливою
І ось я в Польщі. Тут я живу більше року. Я дуже сумую за Україною, рідними, друзями та хом’ячком. Після двадцять четвертого лютого життя кожного українця змінилося, я не виняток. Я зустріла нових друзів і дізналася багато про культуру Польщі. Почала вивчати їхню мову та поступила до школи, в якій навчаюсь вже другий рік. Крім того, у мене з’явилося безліч нових захоплень. Але я ніколи не забуду про події, які відбувалися зі мною того ранку. Той день став поворотним для мене і моєї родини. Відтоді, ця дата стала символом нашої міцності і рішучості, а також нагадуванням про той страшний день, коли все змінилося назавжди.
