Мені 48 років. У мене є чоловік і діти. Ми з Гуляйполя Запорізької області. Я працювала секретарем у міськраді. Чоловік – директор сільськогосподарського підприємства.

У нашому місті немає військових об'єктів і промислових підприємств, тому ми думали, що військові дії обійдуть його стороною. Однак з другого березня почалися обстріли. Зникло світло, вода, газ. Два тижні ми сиділи у своєму підвалі, а потім перейшли у сусідський, бо він кращий. У ньому ховалося понад двадцять осіб, тому морально нам було легше, було не так страшно.

Згодом з’явилися винищувачі. Від бомбардування постраждали два будинки, розташовані поряд. Після цього син сказав, що він мріє, аби у разі влучання ми загинули всі разом: він, я і тато. Тоді чоловік одразу прийняв рішення виїжджати.

Спочатку ми поїхали до моєї сестри у Дніпро. Тільки-но виїхали з міста – пролунав потужний вибух. Виявилося, що було влучання у школу. Дорогою до Дніпра також чули звуки вибухів. Перші два тижні, що ми жили у сестри, під час кожної повітряної тривоги спускалися в підвал. Пізніше звикли. Страх залишився, але у підвал вже не бігаємо – намагаємося бути ближче до ванної кімнати.

Зараз я з дітьми у Запоріжжі, а чоловік повернувся додому збирати з полів урожай. Я живу в постійному страху, адже він щодня знаходиться під обстрілами, та й у полях багато нерозірваних снарядів.

Мама і бабуся чоловіка навідріз відмовляються виїздити. Під час Другої світової війни бабуся була в Німеччині. Вона прожила там понад чотири роки. Тепер говорить, що більше ніхто не змусить її залишити рідний дім.

Перші півтора місяця після від’їзду я не знаходила собі місця. Весь час плакала. Не могла нічого робити й ні про що мріяти. Просто чекала на закінчення війни й повернення додому. Потім сестра переконала мене, що війна може затягнутися не на один рік, тому треба брати себе руки й жити далі.

Я сподіваюся, що ми переможемо. Дуже вірю в ЗСУ. Своє майбутнє бачу в рідному Гуляйполі.